Подібним чином майже сто років тому готувалися їхні предки Василюкові юнаки, аж врешті на дарабах, оздоблених як потвори, вилетіли несподівано з пущі проти цісарського гарнізону у Кутах і проти славетної мандаторії. Хотіли визволити край від утисків. Перемогли славно, але на коротко, а потім стало ще гірше.

Наступ Фоки також мав на меті визволити край бід бідності, від лихварства, від приниження вбогістю. Тож уперед!

Але це не був жоден бунт чи напад. Навпаки, все почалося на підставі угод, у згоді з віддаленим світом, з його правилами. Адже немає підстав припускати, щоб вони мали намір потрапити у залежність від будь-кого, чи то від міст, чи від знаряддя, ремесел і фабрик, чи від поставок, чи врешті-решт від незнаних досі потреб чи забаганок. І напевно не прийшло їм у голову, щоб відмовлятися від старої свободи. Вони, мабуть, і не думали про те, чи стару правду вдаться погодити з новою.

Та тут потрібно зазначити, що нові часи однозначно біжать вперед, бо все має свою ціну. А ще гірше те, що нові часи іноді норовисто повертають, коли їх на силу штовхати вперед. Хоч згідно з календарною мудрістю нові часи, наприклад, для західного світу розпочалися, скажімо, від року 1492, то все ж той, хто не вірить календарям, з легкістю зауважить, що античність і середньовіччя постійно повертаються або проносяться хвилями там чи тут. Ми навіть були свідками, що тим, хто занадто вірив у нові часи, бо майбутнє дало їм відчути райські запахи чи манливі смаки, час брикнув неслухняно, вибиваючи зуби своїм шанувальникам, і потупцював назад.

Так само на Верховині після 1864 року. Тут нас цікавитиме молодий чоловік, один з тих, кому місце було не в горах, і котрий запланував щось протилежне до того, що ґазди на Рабинці. Він попрямував від міста у гори, назад до джерел. Ретроградів немає без поступу, а на цьому прикладі можна б дійти до висновку, чому таких людей називають ретроградами. Це був молодий польський землевласник, котрий разом з дружиною покинув місто, неначе втік із міста і поселився у пущі. Залишив земельні маєтки в долинах своїй матері і сестрам, а за жінкою отримав придане невелике. У спадок отримав безмежні гірські ліси, але неначе всуперед новому світові поклав край експлуатації лісу і промисловому його використанню, яке розпочав його батько відомим бутином на Руському. І з цього неважко здогадатися, на які труднощі наразився цей молодий дідич dominium у Криворівні.

Отже, молода подружня пара, тридцятидволітній пан Станіслав і двадцятидволітня дружина Отилія клопоталися з усіх сил, щоб розбудувати нове життя у старому дворі, котрий ще донедавна був не стільки житловою спорудою, скільки місцем панського dominium[71], у якому перебували і розпоряджалися, як забажали, орендарі та адміністратори.