Мандат, мабуть, вперше в житті дещо зблід, але сили йому не бракувало. Разом з Любком вони скочували колоди по пільгах, потім сам Мандат їх збивав, в’язав у тальби, а Панцьо стояв над ним і покрикував:

— Звідти, о, а тепер звідси, швидше, швидше! Сьогодні перші чотири тальби повинні з’їхати на пристань.

Він сильно вимучив обох, бо не лише прискіпливо слідкував за темпом, але й наказував вибирати колоди найздоровіші, найміцніші, немов на показ, або за покуту для Мандата. Мандат ані не муркнув. Слухався, поспішав, вже зовсім не реготав по-своєму, навіть ні разу не засміявся. І все так сталося, як придумав Панцьо. Перед вечором, коли тальби були готові, Панцьо з Любком спустив стільки води з гаті, скільки назбиралося за останні дні. На прощання Панцьо наказав:

— Вночі повернешся, а завтра — решта, гайда!

Однак Мандат не переплив через Гук аж на пристань, для цього потрібна була велика вода, бо в ті часи Гук (ще не розтрощений динамітом) був пострахом для кєрманичів. Спад був високий, стрімкий, від самого тільки зудару міг розсипати, а навіть розбити дарабу. Гострі скельні ікла стирчали з-під води. Погрожували кєрманичам, що поранять їх чи випотрошать, і тільки найсміливіші та найбільш вправні відважувалися проскочити через Гук. Хоч не хоч, Мандат, котрий ще ніколи не керував дарабою, розв’язав тальби, і, охоплюючи руками кожну колоду окремо, прослизав поміж скельні зуби, занурюючись по шию. В останню мить, поки колода впала на глибину, він видряпувався на сам її вершечок, щоб вберегтися від смерті чи від каліцтва. І скільки ж разів отак? Стільки, скільки було колод.

Глибока ніч настала у яру, а він все важко працював без перерви, зовсім не спав. Гул води його заглушав, та він цим не переймався, і хоч повністю намок, стільки ж від поту, скільки й від води, він зовсім не замерз, оскільки гарячково звивався задля того, щоб до ранку повернутися на бутин, як тільки Панцьо відправить робітників на Клин. Хтось міг би сказати, що Мандат відбував покуту за Яся, а радше за свою безтурботну буйність, але це був тільки початок. Після світанку він поспішно повернувся до колиби, та про пригоди і труднощі переправи на Гуку він зовсім не розповідав. Соромився зізнатись, що навіть не насмілився проїхати на дарабі. Панцьо зиркав з-під лоба, про все здогадався, але навантажив його роботою не менше, ніж попереднього дня. Знову від ранку разом з Любком вони спускали колоди, в’язали тальби. Після полудня Панцьо наскладав високо на триногу з дерева чимало їжі, крім того, ще й окремий козячий мішок, повний кукурудзяного борошна. На кінець виніс йому грубий паперовий звиток, прикордонний пропуск з якимось листом і печатками. Відразу ж загорнув папір у ганчірки і в шкіру, і, вручаючи тому, як святі дари, з притиском сказав: