— Пильнуй це більше, ніж ока в голові! З одним оком ще сяк-так доїдеш, а без цього ані кроку. Не випускай з рук, ні за що в світі не замочи, не розгортай паперу без потреби. А тепер слухай уважно, бо ти давав руку: пливи весь час прямо, через Кути до Прута, далі по Пруті знову весь час прямо, аж до молдавського кордону і далі безперервно аж до Галацу. Ні з ким не розмовляй, але й нікого не бійся. Так само і зі сторожею мовчи, як німий, нехай сам папір кричить замість тебе. Потім добре загорни і знову за пазуху. Запам’ятай це! В Галаці ти легко розпитаєш про Фоку. І щасливої дороги, миром!

Мандатові закрутилося в голові. Він був виснажений надмірною працею, мабуть, ковтав страх і сльози. Видихнув із себе:

— Господи! Я ще в житті не кєрманив, хтозна навіть, чи я добре вистругав кєрму?! Прут, Галац, цей папір — але якщо згину, то згину, так мені й треба.

Панцьо твердо втішав:

— Як пливеш, то відразу на глибину. Вчися! На Гуку трохи важко, але пройдеш, лише про Сокільську скелю говорять, що це відьма…

Мандат зойкнув:

— Ще й яка відьма..

Панцьо суворо перебив:

— Порівняно з шибеницею, це все дрібниці, забава. Наполовину живий чи наполовину неживий, а якось допливеш. Тому запам’ятай, пливучи через Жаб’є, закутай голову, щоб тебе не впізнали, а в Кутах ще більше, бо нащо тобі біди на сам кінець. У Молдавії нікого не бійся. Гайда!

З цим під вечір Мандат поплив до Гука. Наступного дня зранку, вже після сходу сонця Панцьо разом з Любком, після того, як пішли робітники на Клин, негайно ж дісталися до гаті на Попадинці і спустили воду. А Мандат чекав на пристані нижче Гука, вже готовий із восьмитальбовою дарабою. Він знову напрацювався через усю ніч, від втоми заснув на дарабі, та коли нова вода зашуміла з Гука, зірвався і досить вправно ввів дарабу в течію. В цьому шумі він почув лише прощання, адже вислизнув крадькома як убивця. Підхоплений хвилею, він ледь зауважив, що проплив Жаб’є. Полегшено видихнув, бо забув закутати голову, і втішився, що ніхто його не зауважив. Зрештою, хто ж його дожене і на чому? Це єдине, що він зрозумів. Дозволяв нести себе хвилі. Щораз більше сонний, він топив свій сум у дрімоті.

Робітники на Рабинці, хоч і на очі не бачили Мандата, були достатньо хитрими, щоб зауважити, що щось відбувається. Дідки споглядали один на одного багатозначно, але відклали розмови на потім. Панцьо посміхався до Любка поза їх спинами, а в очі був ще твердішим і брав їх в руки так, немов він вже давно був наставником вирубки чи звозу дерева. Поганяв ними так, як досі ніхто не поганяв: «швидше, швидше, що за ледарство, гайда!».