Повний і безсилий директор Якобс ворухнувся, навіть трохи задихався.

— Той, хто побув у Росії так, як я, не буде так легковажно говорити про кантоністів чи про переселення. А що стосується цих польських євреїв, то не думайте, що вони насправді такі дурні. Вони дотримуються набожності поки їм це вигідно, але як тільки котрийсь вирветься із цієї протухлої польської шляхетчини до Відня чи хоч би до Будапешту, то зразу скидає халат і просвітлюється.

Мандля понесло.

— Взагалі це правильно, ті ж самі євреї деінде вже давно цивілізувались би, але шляхтичі утримують їх в темряві, бо самі не вміють нічого робити, або й ще гірше — не хочуть нічого робити. Це tell it bluntly[88], — бо традиція традицією, але така терпимість до темноти, як у цих польських провінціях, є просто скандалом для ХІХ століття і тому наша акція мала такі привабливі перспективи, а відтак і обов’язки…

Уолз’ю, відчуваючи, що повертаються приховані нападки, відповідав, відмірюючи слова:

— Шеф сказав: ефективний бізнес — перш за все. Тому вибір шляхів — відповідно до ефективності. Ми з острова і з морів дотримуємось толерантності, а ці з континенту, тобто пруссаки — просвіти. Вони роблять це твердіше і енергійніше від нас. В кінцевому результаті йдеться про те, щоб і сліду не залишилося від темних віків. Нехай вони розсіються перед толерантністю і перед просвітою, як ніч…

Він не закінчив, бо посипались примирливі голоси: quite, quite, quite. Жупаніца саме підходила із двома полумисками: на одному ягнятина з ріжна по-болгарськи з паприковим соусом, на другому — омріяні плачінти. Смуток пригаснув. За винятком інженера Уолз’ю, директори Трасту та їхній віденський секретар Йозеф Кюрнберґер, званий Пепперль, жваво потягнулися до келихів з медом, щоб привітати жупаніцу.

Адже її плачінти, промовиста назва яких збереглася від стародавнього, латинського плаченто — вподобання і приємності, — були всього-навсього млинцями і налисниками. Їхні індивідуальні втілення були, наче відображення румунських дівчат, створених для різноманітних тональностей, вподобань і захоплень. Золотаві блондинки від відповідного додавання жовтка і перетворення на золотавість, також подібні до присмаглих на весняному вітрі циганок або волошок з оксамитними очками сливового повидла. Або ж рудаві з вустами, як варення з рози, чи то загорнуті у паперово прозору шкіру, що просвічується жилками всіляких солодощів, як єврейські дівчата, як сама ця мисткиня плачінт — жупаніца. І нарешті сухенькі, темно-тверді, мов степові дівчата з Добруджа, хоч і не прозорі і не засмаглі, а лиш злегка хрумкі.