Всі ці плачінти мали дівочу гнучкість і таким чином пристосовувалися солодко або так, як хотів гість, і з кожним гостем поводилися по-іншому. Плавно влітали, довірливо, наче ластівки у своє гніздо, до уст молодого секретаря Пепперля. Шанобливо церемонилися, коли за них брався сам директор Гусарек, наче не були впевнені, чи задоволення від таких приємностей відповідає батьківській особі шефа калькуляції. Бо було навіть дивно, що він міг мати ще якісь вподобання, окрім калькуляційних турбот. Швидко і приховано, неприглядними крочками вони прослизали до нутрощів інженера Уолз’ю, та не інакше все ж, як через рот, який ледь відчинявся і був дуже старанно замурованим. Так, ніби першою передумовою їжі було, аби відчути всю ту натуральну, а тому й сором’язливу функцію їжі, тож і самі плачінти соромилися, що вони тільки цьому й служать. Та коли потужний директор Якобс задоволено обертав ними в урочистому танці губ, щелеп і зубів, вони набирали гордовитості, навіть індивідуальності. «Я не є будь-якою плачінтою, я та єдина і не інакша, бо мене цінують і люблять». Або ж навпаки. Сумно втрачали не тільки привабливість, а навіть цінність, будучи приниженими до обов’язку смакувати, або й всього лиш підкріпляти нікчемне, хоч і добре закрите одягом тіло ідеаліста, директора Мандля, який говорив тільки про карпатське дерево, бо постійно марив і мріяв про далекі Карпати, про запінений Рабинець, про бурхливий Черемош. З тілесних приємностей він цінував лише мед і каву, бо вони допомагали йому перенестися у сфери мрій.

Пепперль жартував:

— Старе правило для поїдання плачінт є таким, щоб заповнювати собі рот настільки щільно, щоб не можна було вимовити: ппапп, ппфаф. — На підтвердження цієї заяви Пепперль проекспериментував, заповнив рота і ледь зміг видавити з себе: пфафф. Він іронічно посміхався, а глянувши з бунтівною повагою на директора Гусарека, додав: — Саме звідси взялося слово Пфафф, бо клерикали так напихаються.

Гусарек, що їв систематично, глянув на нього з німим докором, а Мандль задля примирення відгадав думку старшого колеги:

— Ах, наш ліберал Пепперль шукає собі антиклерикальних імпульсів.

Використовуючи спокій, Мандль знову висвітлював свої аргументи:

— Треба констатувати і визнати, що це не тільки був найуспішніший з наших бізнесів на континенті, але й найспокійніше і відразу розв’язаний. Покажіть мені ще іншого постачальника, котрий би так лояльно, так елегантно справився з обов’язками, як директор Фока.

Директор Якобс гугняво засміявся в середині грудей: His lordship the peasant[89] — хоч він ще й не доїв ягнятини, а вже крадькома куштував плачінти, був цілком спокійним, терпеливим і багатослівним.