Мандль пригас так, наче був втомлений тим, що немає з ким розмовляти, тож відповів неохоче, тихо:

— Ах, ні, такі мене зовсім не цікавлять. Той з гір зовсім інакший. У рукавичках, як князь Валії, дуже ввічливий, хоч і менш відкритий, хоч і противник промисловості, та все ж якийсь людяний і має ідеї — може й по-середньовічному дивні, а все ж змушують задуматись.

— Я знав таких у Росії, такі можуть собі дозволити на все, навіть на ідеї.

Мандль замислився, промовляв так, наче до себе:

— Це мені зараз якось інакше виглядає. Якби той захотів щось колись написати… Але не напише, а якщо й напише, то не оприлюднить.

— Власне так, як в Росії, — повільно продовжував Якобс, — маса ідей, князь і паж імператора став анархістом, а великий князь, імператорський кузин фліртує з поезією. А при цьому з тих великих багатств могли б створити велику промисловість, та ще й яку! Але вони народові залишають одну ідею — ненависть до євреїв, а для приватного задоволення іноді кивають пальчиком в чоботі проти царату. І чи ви можете повірити? Іноді навіть інших підбурюють проти монархії, хоч з неї живуть. Це погано закінчиться.

Мандль зірвався і відразу ж зневажливо скривився:

— Що? Царат непевний? Ще одне єврейське марево.

Якобс, поглинутий плачінтами, сам їх не поглинав абияк. Цінуючи кожен шматок, кусав міцно, смакував дуже повільно, змушуючи чекати на відповідь. Відповів з розважним переконанням:

— Ні, навпаки, царат певний, найпевніший, на сотні літ, на тисячу літ. Але й темнота теж. Її руками царат знищить таких панків красномовних, а разом з ним, а може ще й перед ним, нас євреїв також.

Мандль, знову вколений якоюсь образою, несподівано завівся:

— Ці слов’яни, вони просто ніщо. Чи росіяни чи поляки, хоч і вивищуються одні понад одних і понад інших, для цивілізації вони безплідні, світові нічого не принесуть.

Якобс ліниво посміхався:

— Якщо йдеться про Росію, то вона принесе тим, хто любить варварські розваги, танці і музику. А для серйозних людей, то скажу вам чесно! найкращу у світі їжу (для пів процента населення).

Якобс припинив їсти, глибоко зітхнув, міцно клацнув щелепами і замовк. Чи справді замовк? Бо ось співучасники застілля чітко почули, неначе з-під підлоги, але, мабуть, з живота самого Якобса, зойк зворушливий і пронизливий: «Ах, коли вже ті німці туди доберуться». Мимовільно всі почали шукати очима, нашорошувати вуха: «Звідки?». Стенули плечами, бо директор Якобс вже цілком спокійний смакував плачінти і, неначе виправляючись, відповів зойкові з живота тверезим голосом, жирно пульсуючим: