Ґазди зупинилися, дивувались мовчки. Тільки-но вони мали час, щоб огорнути поглядом дику громаду, родом ні звідки, у поході в нікуди, як з неї вистрелила музика, спочатку спереду, потім посередині і негайно ж позаду походу. Потім охриплий спів, тужний, але гучний. Ні, це були не цигани. Той старий товстий велетень, додатково збільшений куполом чорного плаща, піднявши вгору інструмент, правою рукою крутив ручку, а лівою вдаряв по пласких клавішах і швидко перебирав по них. Добираючись вправно до впертих клавіш, він витягав з них тугу підземних вод, бурхливих, але придушених. А ще придушений плач з грудей дівчини, дикий і шорсткий, як ті води, як ці волоцюги. В середині походу юнак з мідним лицем, втомленим сонцем, грав на дещо іншій лірі, прикриваючи очі. На подібних інструментах під коломийською церквою грали старці, але їхня музика і пісні були жвавіші, беззахисні, а ця нота волоцюг наростала, вдаряла, немов замахувалася, щоб розтрощити. Наприкінці походу четверо цимбалів розсипали рясну зливу крапель, багато — багато сліз, без жалю, без розчулення, які капали тільки тому, що так вони повинні були капати.

Мандах відкрив рота, видихнув:

— Але ж це свобода!

Цвилинюк з острахом сплюнув:

— Татарчуки з-над Дунаю, безвірки сироїдські.

Ніби-то всупереч Цвилинюкові, Фока утішився.

— О, це справжні безвірки! — негайно вирішив він. — Запросимо їх до Айзика, оплатимо забаву, нехай нам заграють і затанцюють.

Цвилинюк перехрестився, знову обережно сплюнув і пішов до церкви. Кочергани разом з ним, а інші якось і забули про церкву, бо витріщалися на мандрівників. Тимчасом Фока підійшов до велетня у чорному плащі і старий відразу припинив грати, зупинився. Інші також зразу зупинились. Старий дивився вперед скляними очима, закрив їх, поправив білі пишні вуса, кивнув молодому музикантові, заволавши; «Шандор». Танцювальний і гнучкий Шандор прискочив до Фоки. Він говорив так, що його можна було зрозуміти. Вони погодилися на запрошення, і Фока пішов до Айзика, щоб приготувати їжу. Та Айзик скривившись, вперше говорив неохоче, ніби з острахом:

— Це волоцюги, може й — небезпечні.. Хто ж знає… Дехто каже, що вони викрадають дітей, інші — що викопують трупи. Може це і неправда, але що вони крутяться по ночах, це точно. Якщо їм закортить — то пограбують, і хто ж їм заборонить? Втечуть, їх ще ніхто не наздогнав.

Фока чемно впирався, Айзик поступився, хоч вперше з опором і з умовами.

— Це тільки для вас, — сказав, — і під вашу відповідальність! І ви їх потім повинні відправити. І то обов’язково до ночі, бо інакше це вони нас з дому витіснять.