— А може з вас хтось інший захоче з нами поїхати? Для вирубки, для риз, для сплавів?

Савіцький мовчки вказав на Яся, а Ясьо так запалився, що аж весь розцвів червоним.

— Тільки є одна справа, — обережно промовив Мандль, — шеф не зносить тих кольорових строїв, а Томашевський одягнений, як до цирку. Треба це змінити.

Фока переклав, а Ясьо запалився ще більше:

— Та я охоче, буду ходити одягнений по-міському, як мій дідусь, а як буде потрібно, то навіть переодягнуся на англійського пана.

— Тоді швидко збирайтесь, бо зараз поїдете зі мною, — вирішив Мандль.

Це полегшило Ясеві розлуку з камратами, пообіймалися з Петриськом в ім’я нової дружби, такої гарячої, розпаленої міцним ляпасом. І ще до того, як Мандль сів до брички, Ясьо вже заніс туди свої бесаги, своє шмаття і чекав на нього.

Мандль прощався з Фокою сумно:

— Ах, Фоко, передавайте всім привіт, а священикові і його дружині передусім. Занесіть від мене священикові цю велику люльку, цей мішечок з турецьким тютюном і цей тютюн для пчихання. Там у вас життя… — Мандль зняв окуляри. — Привітайте від мене також і графа, хочу сказати дідича. Пригадайте йому мене. Ну і, зрештою — Йосенька також, хай йому буде. Ви вже самі знаєте, що кому сказати. Там у вас мені було добре. Дякую, Фоко. Шкода.

Фока зрозумів, відповів:

— Але, може, ви ще колись приїдете до нас, до мене?

Мандль махнув рукою, одягнув окуляри:

— Ах, зараз? Хтозна, де я буду, та все ж — тягне до людини, я б хотів, повірте мені. Та все відкладаю на потім, треба гнати, завжди поспішати…

На прощання Мандль ще поклав на відповідальність Айзика, щоб той знайшов бутинарам фури — зараз, негайно, вже. Айзик похилився перед бажанням директора з самого Відня, почав ворушитись, пообіцяв, що завтра, що сьогодні, що зараз, що вже розсилає гінців. Ясьо чекав у бричці, Мандль швидко сів, махаючи ще раз Фоці і Савіцькому. Поїхав.

9

9

Бутинарі заспокоїлись, а Кочергани і Цвилинюк, не зважаючи на спеку, збиралися з нагоди неділі до церкви. Тільки-но вони вийшли на вулицю, а інші почали прилучатися до них по одному, по двоє, щоб іти з ними, то побачили на опустілій недільній дорозі неабияку картину. Якихось двадцять людей, появляючись з-за повороту з хмари пилюки, наближалися так швидко, немов від когось втікали. В дуже потертих, навіть понищених козячих кептарях, подібні на пастухів, які ніколи не сходять з пасовищ, всі рухливі, худі, потемнілі, ба, обпалені від вітру і від сонця. Лише один з них, той, хто йшов попереду, старець із білим волоссям, яке стирчало з-під довгошерстної шапки, був не лише великим, але й досить товстим. Він ніс на плечах щось типу ліжника чи манти, чорний важкий плащ, справжній дах або намет, широкий купол якого покривав всю постать аж до землі. З цим тягарем він робив такі великі, але й швидкі кроки, немов ковтав землю. Він нерухомо дивився поперед себе в далину, наче був сліпий або наче мав більмо на очах, бо навіть не моргнув оком. Важкий плащ на велетні був розхиленим на грудях і було видно, що він тримав обома руками і ніс перед собою музичний інструмент, щось типу ліри. Інші йшли за ним, відриваючи зґрабні постоли від землі так швидко, наче хотіли б бути будь-де, тільки не там, де були. Вони рухалися швидше, ніж при швидкому бігові, постоли самі їх несли, якісь крилаті, і до верху схоплені зав’язками аж по литки. Такими можна зайти не тільки до моря, а, мабуть, і через море. Вони не дивилися під ноги, не розглядалися навколо, тільки вперед, кудись далеко. Він них віддавало чужістю, чужістю до всього. Нетутешні! Сироти чи щойно випущені в’язні? Цигани чи татарчуки — погани?