Не були то цигани, не були татарчуки з Добруджа, а мандрівні мадяри, тільки не з Угорщини, а начебто з Румунії, а насправді з доріг, з прирічкових шляхів, з приморських боліт. Ловили рибу, водяних птахів також, мандрували і мешкали серед вод.

Поміж собою вони розмовляли небагато, відрубуючи зухвало по слову. Знали також кілька слів румунською. І тільки Шандор добре розумівся з ґаздами. Як він розмовляв, невідомо, сам казав, що це по-слов’янськи. Він єдиний не був родом із мандрівки, а з Сентес над Тисою. Але відколи його змила весняна повінь, то він вже додому не повертався. Шукав того старого Йожібачі, бо і той був родом з Сентес, але так давно мандрував, що вже ніхто про нього не пам’ятав. Шандор лазив за ним довго по кількох країнах, аж поки не знайшов. Із мандрівного товариства старого ніхто навіть не знав, що його звати Йожі, звали його Баньо-Кеменце.

Шандор розповів ґаздам, що в Сентес повно хліба, кукурудзи, білих гусей і подушок багато, непогане вино, а риби найбільше на світі. Всього доволі, тільки свободи немає.

Крім Кочерганів і Цвилинюка, ґазди, забувши про церкву, обсіли гостей і гомоніли, випитуючи Шандора про все. В цей час Айзик і жупаніца подавали замовлені страви, лише горілок — жодних, замість цього — пиво.

— Той старий, — буркотів Айзик, — і так достатньо гарячий, тож нехай охолоне і розслабиться.

Баньо Кеменце і Шандор сіли обабіч Фоки. Фока пригощав, а Шандор розповідав про їхнє життя, про мандрівки.

— У Молдавії і тут на водах для нас найкраще, тут нас терплять. Іноді закривають у в’язницю, але на коротко, так собі, на день, на два, можна виспатись, та й по всьому. Ті, що нас вже знають, то не закривають, іноді наказують нам поспівати, потанцювати, пригощають, навіть платять. І відпускають. А в Угорщині відразу кажуть, що це «tolonc», волоцюга, тягають, замикають у «tolonchaz», тримають без кінця, нудно.

Фока, хоч весь час і припрошував, то все ж слідкував за тим, щоб вони більше їли, ніж пили. Тимчасом Савіцький незвично пожвавився, сів коло них зі своїми цимбалами, просив, щоб йому повторювали мелодію та співи і грав разом з ними. Вони власне й не співали, а чітко промовляли у співі. Від цього рубаного співу, від тих закручених лір, одна з яких звалася tekerö — закручена, а друга nyonyere — розіграйка, віддавало давниною, дикою свободою.

Мандат запалився:

— Вільніші від нас, де б їм ішлося про хати.

— До таких безвірків варто й прилучитися, — визнав Ґєлета.

Тимчасом Шандор, підкріплений їжею і трунками, не лише з охотою викручував своєю лірою, але й так, як умів, своєю слов’янською мовою: