Коли я рушив іти, він гукнув мені навздогін:

— Шех-ага хотів тебе бачити. Сказав, щоб ти негайно зайшов до нього.

Я йшов вулицею, опустивши голову і обминаючи людей, щоб не чути розповідей про мертвого Авд-агу. Я взагалі не хотів би думати про нього, але думаю безперестанку.

Він більше не з'явиться в кінці вулиці, високий, згорблений, з важким поглядом, який усе пронизує, ніколи більше не перестріне мене, щоб запитати, про що я розмовляв із старим Омером Сараною, а я не буду прокидатись вранці з похмурим настроєм через те, що вдень я знову зустрінуся з ним.

І все-таки я не відчуваю радості, мене мучить думка: а чи не я його вбив?

Я хотів позбутися страху й небезпеки, але смерті йому не бажав.

Боячись запізнілого каяття, я немилосердно допитувався сам у себе: чи все-таки в глибині душі я не чекав саме такого порятунку? Бо який інакший він міг бути? Чи міг Осман переконати Авд-агу, підкупити його, залякати? Звичайно, ні. Авд-ага відкинув би все із зневагою. Що ж тоді залишалося напористому Осману Вукові? Покладати надію на щастя і божу милість, як він кепкував, думаючи про вбивство? Ні, це не в Османовому дусі. Розв'язку він знайшов у тому, що вчинив, іншого виходу не було. Ні для Османа, ні для Авд-аги. Якби Авд-ага був розумніший, злякався б; якби був нечесний, узяв би гроші; якби був легковажний, махнув би на все рукою. Але він був такий, який був, і стримати його могла тільки смерть. А змислити смерть міг лише Осман.

І я це розумів, знаючи їх обох. Чого ж у такому разі я хотів, на що розраховував?

Порпаюся в собі, спотикаюся, шукаю той прихований замір і не знаходжу, упевнений, що його й не було в мене. Іншої розв’язки не могло бути, зараз я це бачу, але я не подумав про неї раніше. Мусив подумати, але не подумав.

Невже людина може настільки приспати своє сумління? Невже вона може обірвати думку, як нитку, аби тільки не думати про наслідки. Як видно, може. Інстинкт самозбереження захищає нас повним забуттям, рятуючи від докорів сумління. Я все віддав у чужі руки, в руки Османа, щоб він сам шукав виходу, без мене, без моєї участі!

Якщо це так, — а іншого пояснення нема, — то людина досить-таки паскудне створіння, навіть коли вона не усвідомлює наслідків своїх дій. Бо не хоче їх усвідомлювати!

Проте хитрий інстинкт усе-таки домігся свого: хоч я трохи й розкис та занудив світом, але не відчуваю тут особистої відповідальності. Я не можу бути відповідальний за те, чого свідомо не думав і не вирішував. Мені навіть прийшло на думку, що все могло статися й без мене (укотре вже так!), адже Осман і сам знав про розслідування Авд-аги. Неймовірно було б, щоб він чекав, доки я зверну його увагу на це, і тільки тоді став думати про оборону.