Доки я зніяковіло думав над тим, який же дивний цей світ, де смерть одної людини викликає незмірну радість в іншої, бо та інша таким чином стала вільною, до гамазею зайшов Осман Вук. Вигляд у нього був серйозний.

— Ви чули про коменданта Авд-агу? — запитав він.

— Чули, богу дякувати! — радісно відповів Махмут.

— Не гоже радіти з чужої смерті, — дорікнув йому Осман. — Який він не був за життя, тепер він мертвий, і годиться сказати: нехай земля йому пером.

— Я й радію, що можу сказати: нехай земля йому пером! Хвилину тому Ахмет питає: хто вбив його? А я кажу: милість божа. Дозолив і богові, і людям.

— Кажуть, що його вбив Бечир Тоска. Але як Бечир міг знати, коли він повертатиметься?

Осман глипнув на мене, його очі були холодні й сірі. Сказав, мов погрожував, а не схилявся перед неминучістю:

— Бог так захотів. Чи така його лиха доля.

Тоді, в ту мить, я був певний, що саме він убив Авд-агу. Досі я запитував, тепер я знав точно. Це я збагнув із звичайних, але не його слів, з грізного застереження, яке почулося в його голосі, з холодного блиску звужених зіниць, з думки, яка виникла в мені без тіні сумніву, Наче з його і мого мозку вихопилося два промені й схрестилися, коли ми думали про те саме. Між нами більше не було таємниці.

І відразу після того він сказав Махмутові, що сьогодні, привезуть ще кілька в'юків вовни і треба приготувати мотузки та мішковину.

Я дивився йому вслід, щоб побачити, який вигляд має вбивця в мирний час (на війні ми їх називали героями).

І не помітив нічого особливого: поставний, спокійний, буденний, діловитий, заклопотаний сьогоднішніми справами, вчорашнє його не цікавить. Не знаю, що в нього на душі, але я не сказав би, що він чимось перейнятий чи думає про вбитого. Якщо й думає, то із задоволенням: зроблено важливе діло, усунуто серйозну перешкоду, у нього над головою більше не висить загроза.

Якби об'єдналися десять таких безоглядних людей, вони заволоділи б світом. Величезна більшість — слабаки, як оце я. Що б ми вдіяли проти них?

Махмут здавався жорстоким, насправді ж він був не такий. Простосердий, як дитина, він майже танцював од щастя, яке йому принесла чужа біда, і дякував забутому богові, що звільнив його від напасті, якої він сам не міг спекатися. Осман більше покладається на свою спритність, ніж на боже провидіння, він не чекає покірно, коли випадок допоможе йому, а нещадно рубає вузли, які сплітаються навколо нього, і спокійно простує далі.

Не він сам убив, але це його справа. Хто зна, скільки посередників було між ним і смертю, якої він зажадав. Між його наміром, який визначив ту смерть, і тим останнім, який натиснув курок, стоїть цілий ланцюг невідомих людей. Той останній, може, ніколи й не чув про Османа. Але без Османа Авд-ага ще був би живий. Осман — його лиха доля.