«Що я тут зараджу? — розпачливо запитував я сам себе. — І взагалі, хто може будь-де зарадити щось?»

Пізніше мій сум став спокійнішим. Коли, провівши нас до моря, наші озброєні охоронці подалися назад додому, я заздрив їм, вважаючи їх найщасливішими людьми на світі, бо вони поверталися до Сараєва, від якого я віддалявся. І все більше мене огортала невпевненість, мовби я виривав коріння, яке тримало мене на одному місці. Я не був ніде.

Із щемливою тугою думав я про Тияну, боліла мені відстань між нами, гнітив мене час без неї. Я був самотній і загублений, доки не знайшов її, щаслива зірка привела мене до неї. Душа моя змерхла, і вона вдихнула в неї життя — з більшим милосердям, ніж у дитину, яку носила під серцем. Мене розчавила війна й життєва жорстокість, і вона дала мені силу, щоправда, обмежену, яку я відчуваю лише біля неї. Вона — земля, яка мене поїть соками, вона — повітря, яке я вдихаю, вона — осоння мого життя.

Навіщо я відірвався від неї?

Я думав про непутящого Махмута, який заплакав, проводжаючи мене, може тому, що він не помандрує до Венеції, а може й тому, що ми довго не будемо бачитись; і про мертвого коменданта Авд-агу, який не давав мені нудьгувати; і про доброго, переляканого Мулу Ібрагіма, який радів з того, що я подорожуватиму, не знаючи, як мені буде важко; думав і про непривабну кімнатку над пекарнею, яка мені здавалася тепер найкращим місцем у світі, думав про свою убогу вулицю з підгнилими парканами, думав про все, що було моє, хоч і мізерне, але миле моєму серцю.

Думав і сумував.

На щастя, боліла мені спина й сідниці від їзди; вивертало з мене нутрощі від хитавиці на морі, лякали мене високі хвилі й безмежний водяний простір; таким чином тілесні страждання рятували мене від душевних мук.

Шех-ага тримався набагато стійкіше й бадьоріше за мене. Він уже звик до цих сумнівних принад подорожування, та й вдача в нього інша. Я не знаю, як поведуся через хвилину, а він тримає себе в руках і робить лише те, що йому наказує гордість, крім тих випадків, звичайно, коли його долає туга. Правду кажучи, я не знаю, чи в нього на душі те саме, що й на обличчі, але його лагідна усмішка й спокійний погляд сірих очей відкрили мені нового Шех-агу, мовби зміненого тою мандрівкою. Він пожвавішав, цікавиться всім довкола, з людьми розмовляє чемно й весело, не скаржиться ні на незручності, ні на харчі, настрій у нього піднесений, ніби він чекає чогось незвичайного від цієї подорожі.

До мене звертається з приємною усмішкою близької людини, не заводить мови про неподобства, не згадує про свою ненависть, менше криється, говорить про сина й свій смуток за ним, щоправда, скупо й стримано, але при його замкнутості й така відвертість несподівана. Розмовляв і про мене, про моє майбутнє з купою дітей (бо ж не варто випробовувати долю однією дитиною), з цікавим заняттям, з родиною, яка мене любитиме і буде моєю фортецею, де я завжди знаходитиму надійний сховок від світу. Для людини нема нічого важливішого за свій затишок і щастя, створене власним зусиллям. Тому слід берегти його, те своє щастя, оточити ровами й нікому не дозволяти, щоб хтось загрожував йому. А до інших людей хай мені буде байдуже, бо життя жорстоке, люди лихі і треба триматися від них на відстані. Хай вони будуть якомога далі від усього, що твоє і що дороге тобі!