Так моя упереджена думка, моя невідступна захисниця, шукала все нових полегшувальних обставин для мого сумління.

Коли я розповів Тияні про смерть Авд-аги, вона сказала роздратовано:

— Які дурні люди! Чинять зло, щоб їм заплатили злом.

А колись вона казала: «Які нещасні люди».

Тепер вона вірить, що за кожне зло людину чекає відплата. Не може й не бажає думати інакше, коли створює своє родинне вогнище.

Одна смерть, а скільки різних суджень! І нікого не хвилює сама смерть, важлива тільки думка про неї.

Шех-ага Сочо пропонує мені їхати з ним до Венеції. Тому що молодій людині треба побачити більше світу, тому що він мав би товариство і тому що хоче взяти мене до себе на службу. А якщо я не маю бажання працювати в нього, хоч мені вже пора чимось зайнятися, подорож все одно не завадить — потім буде легше жити серед цієї нудьги. Він дасть мені грошей для Тияни, і вона може й далі залишатися в нашому теперішньому помешканні або хай перебирається до них. Він вважає, що так було б краще. У неї буде своя кімната, обслуговування, ні про що їй не треба буде турбуватися, розмовлятиме з його дружиною, коли захоче і якщо захоче. Вони легко зійдуться, про Тияну він чув тільки якнайкраще (від кого чув? від Османа?), і його дружина дуже добра, мов несьогосвітня. Буває, вона плаче за сином (ніяк не може його забути, розмовляє з ким, як із живим), то хай Тияна втішить її або й залишить саму, він ніяких претензій не матиме. А йому буде спокійніше, що з нею є хтось знайомий. Якщо Тияні сподобається, то ми могли б залишитися в них жити, і дитині було б краще: подвір'я велике, дім просторий, є ще один будиночок у дворі, то й там би могли поселитися. Ми не заважатимемо ні йому, ні дружині, і вони нам, сподівається. Та й дитина, коли народиться, не заважатиме — хай плаче, кричить, усе-таки краще, ніж коли порожній дім.

Шех-ага згадав про сина, говорячи про жінчин смуток, але я знав, що й він його не забуває. І мене бере з собою замість нього, у його думках ми якось об'єдналися: були на тій самій війні, однолітки, з того самого місяця, зробили ту саму дурницю, тільки з різними наслідками, колись він пробував заглушити свій біль ненавистю, тепер пробує втихомирити його турботою про інших. Боюся, що йому це не вдасться, навіть горе його, можливо, стане ще безутішнішим поруч із нашим щастям, але він шукає ліків, як безнадійний хворий, якому вже нічого втрачати.

Я не допущу, аби він зненавидів мене, коли розчарується, коли побачить, що ліки не допомагають; тоді я негайно зійду з його дороги, але тепер я не міг відмовити йому.