Мене зворушила його туга, яку він приховує й не може приховати, і пошуки заспокоєння, якого він не знаходить. І не знайде. Я не можу стати іншою людиною, тим більше тою, яку він носить у пам'яті, і тінь мертвого сина для нього завжди буде миліша й краща, ніж я, живий. Але я принесу йому полегшення, бодай на короткий час. І це добре.

Хай буде так, подамся я в цю дорогу надії. Буду тільки присутній при ньому, решту він домислить сам. Усе, що йому буде потрібно.

18. Смерть у Венеції

18. Смерть у Венеції

Чи треба було мені вирушати в цю далеку дорогу? Знявся я, майже не задумуючись, не відчуваючи ні бажання, ні потреби, тільки заради іншої людини. А може, мені буде корисно побачити той дивний романський світ. Кажу: може, бо не вірю в це. Крім купців, подорожують лише збунтовані люди, які не виносять самотності, вони ганяються за новими невідомими враженнями, щоб ними наповнити очі, але душа їхня залишається порожньою.

Що я там побачу — щастя чи біду? Щастя й дрібки не зможу взяти з собою, а чужа біда ніяка не втіха порівняно з тою, у якій ми живемо. І все-таки, чом би не подивитися?

Але що далі я від'їжджав від Сараєва й від Боснії, то все сильніше мене охоплювала легкодухість і майже страх. Особливо увечері і вночі. Не було для цього видимої причини, я не боявся чогось визначеного, а непевність безупинно росла. Мовби все в мені перевернулося, мовби мене гнітила якась невідома хвороба, що проявляється не болем, а боязню. На душі було порожньо й сумно, кругом чужина, край невеселий, люди холодні, небо далеке, світ хитливий, думки стривожені.

Усе, що бачу, не моє, замкнуте, недоступне.

Мною дедалі більше оволодіває неспокій.

Пригадую добре, як в одну з таких хвилин крайнього пригнічення я болісно сприймав найзвичайніші речі. Ми наближалися, до моря; два дні вже минуло, як за нами залишився боснійський сніг, суворий, але тепер, коли далина розтопила його, любий мені, бо сіра скеляста пуща викликала в мені нудоту; і тоді я побачив на горі приморську хату, покриту кам'яними плитами, убоге подвір'я, обнесене огорожею із каменюччя, і чорну постать старої жінки на тлі захмареного неба; жінка щось кричала до когось, кого я не бачив, сама серед глухого кам'янистого простору. Іншим разом я подумав би, що то вона гукає до сусідки чи загадує домашнім, щоб наглядали за худобою, або ще щось. Але тоді вона була для мене втіленням самого відчаю. Я дивився незмигно на неї, не в змозі побороти в собі відчуття загубленості й жаху: остання людина, одна на весь білий світ — усе інше зробилося каменем, — волає в небо про свої жалі.