— Може, тоді і її зненавидів би. Так краще.

Не знаю, чи оці його мандри до чужого міста — тільки звичка, повторення того, що завжди робив, втеча від самого себе і від свого суму, чи він їздив туди заради любовних пригод, які бодай на короткий час знімали з нього напругу, але мені його захоплення тим чужим містом видавалося несправжнім, бо було перебільшене, ніби він це підкреслював комусь на зло.

Венеція наче мереживо, казав він, це місто збудоване, щоб милуватися ним, створене, щоб насолоджуватися в ньому, готове зрозуміти кожного. Воно відкрите для всього людського, у ньому живуть зрілі люди, які не соромляться й не бояться того, що чинять, людську слабкість вони сприймають як неминучу дійсність, а людську благородність як бажану можливість. Законів мають небагато, але ці закони суворі й справедливі, бо вони знають: чим більше законів, тим більше шахраїв. Мало управителів, через те й мало підлабузників. Карають, але за справжні провини, причому без сваволі й непотрібної жорстокості. Усі дбають про державу, і всі платять податки відповідно до своїх можливостей, а найбільше коштів витрачають на школи й оздоблення міста. Є багатії, але нема бідних. Є неправда, але нема насильства. Є в'язниці, але нема катівень. Мешканці міста обирають управу і через кожні три роки змінюють її. Про все вони домовляються між собою, і цим вони сильні. Раю не створили, але життя впорядкували якнайкраще.

«Невже й таке може бути на світі?» — дивувався я.

Той рай, що про нього розповідав Шех-ага, я відчув носом: від каналів, у які щедро зливаються нечистоти чудесного міста, тхнуло смородом, а над непорушною водою клубочився туман, просякнутий запахом плісені, мовби вітер ніколи не продував цього поселення, багатого на воду й бідного на сушу.

Сумнівним видався мені рай Шех-аги. Очевидно, він свою виплекану мрію про чудове життя пов'язав із цим містом, не маючи на це жодних підстав, тільки з благородного бажання, щоб десь було таке. Щоб він міг думати про нього, дивлячись на нашу вбогість, щоб мав чим утішатися, споглядаючи наше лихо. Може, це й частина його помсти: мовляв, он як живуть у Венеції! А може, і щось більше — віра й хотіння, щоб десь було таке місто, щоб десь був такий край, де життя не муки й не кривда. Якщо таке є в одному місці, то чом не може бути й в іншому? Це місто мрії виникло з палкого прагнення, щоб воно було. Його нема, але він не хоче визнавати цього.

Подорож до Венеції — це, здається, мандрівка до святих місць його марень.

— Яка краса! — раз по раз вигукував він, доки я дивився на старих носіїв, що сиділи скулені попід стінами будинків, ховаючись од вітру.