— Тобі, видно, не подобається.

— Не знаю. Поспішають переказитися, мовби завтра їх чекає в'язниця.

— Ти не серед них, через те тобі дивно. Якби ти був із ними, веселився б, як і вони.

— Можливо.

— Це радість для всіх. Почепиш на себе кілька барвистих ганчірок, і ти вже не такий, як щодня. І маску, щоб приховати своє справжнє обличчя й не соромитися ніяких дурощів. Бо всі їх роблять. Це мудра домовленість: не будьмо розсудливими! Усе дозволено, ніщо не погане, ніщо не гріх. І робить це не окрема людина, наперекір усім, щоб виділитися. А всі. Отже, гріха в цьому нема і дорікати нема чим. Кілька днів і ночей живеш, як тобі хочеться, відпочиваєш від усього: від заборон, указів, брехні, грубості, сорому, — це найкращі ліки для душі. Ми так не вміємо.

— А що потім?

— А потім знову буде все, як було, — до нового очищення.

Ні, не це йому болить, але не зважуюся питати.

Я сказав, що відпустив Османа Вука, той пішов грати в кості з якимись греками. Передав я гроші, що їх залишив мені Осман, і Шех-ага, навіть не глянувши, поклав під подушку.

Він усміхнувся:

— Цей гультяй ославить нас на весь світ. Люди будуть думати, що всі ми такі. Іноді я заздрю йому, що в нього такий характер. Скрізь йому добре.

— А я дочекатися не можу, коли повернуся додому.

І я відразу збагнув, що допустився помилки. Не треба було мені цього казати.

Нічого не відповівши, Шех-ага повернув голову до стіни.

Мовчки я слухав шум карнавалу, невпинний вереск, сотні початих і незакінчених пісень, нестримний регіт, слухав разом із Шех-агою, дивлячись на його сиву голову. Мені було жаль його і, може, ще більше тому, що він нічого не говорив, приховував свій біль. Але я нічим не міг йому допомогти.

На кораблі він любив, коли я розповідав йому про людей — трохи сумно, трохи смішно, як воно буває в житті. Про своїх бойових товаришів з-під Хотина, про інших, знайомих мені: про палітурника Ібрагіма, який утік на війну від своїх трьох дружин, а краще було б, якби він воював з ними, а не з росіянами; про хаджі Гусейна Пишмиша, який сховався від своїх позикодавців на далекій Україні, але сплатив борги з великим процентом; про Авд-агу Супрду, якого вбила не війна, а висока груша, про Саліха Голуба і його невдатне щастя; про Рабія-хануму і її запізнілу любов, про Махмутів страх і різачку в животі, про людей і речі, які бачиш найясніше, коли смієшся з них крізь сльози.

Я запитав його:

— Може, щось розповісти?

— Я був тут із сином чотири роки тому, — промовив він несподівано. — Цілу ніч ми провели на вулиці в карнавальних масках.

Вирвалося все-таки з нього, не міг змовчати.