— Може, воно б не завадило.

— Боже мій, як легко люди погоджуються, щоб пустити чужу кров.

Він жартував. Потім заговорив про те, як ми надолужимо це лежання й прогаяний час: він поведе мене по Венеції, і від краси, яку я побачу, в мене очі на лоба полізуть.

Я щиро зізнався:

— Волів би якнайскоріше показати спину цій красі.

— Навіщо? Чого квапишся в те пекло? Бійся бога! Чим скоріше туди, тим гірше.

Осман Вук повернувся вранці, гра для нього закінчилася нещасливо. Греки, побачивши, що програють, почали махлювати, він зробив їм зауваження, а ті знахабніло робили своє, тоді він не стримався й відмолотив їх, як шкодливих котів, примчали поліцаї, почувши галас, і Османа з герцеговинцем відвели до в'язниці, відпустили тільки тоді, коли здерли із нього великий штраф. Так Осман позбувся і виграшу, і того, що мав.

— Мабуть, ти вже не можеш без колотнечі, — засміявся Шех-ага.

Але його раптом схопив біль, він скорчився, сидячи на ліжку, підборіддям майже торкнувся колін, зблід на обличчі, але випрямився і, помовчавши хвилину, сказав Османові:

— Грай зі мною!

Ми здивувалися.

— Як, аго, з тобою? Де я візьму грошей?

Шех-ага дістав гроші з-під подушки.

— Якщо виграєш, це все твоє. Якщо програєш, більшої кари тобі не треба.

— Це несправедливо, аго.

— Я знаю, що ти добрий гравець. Але граємо без обману.

— Боже борони!

— Ну, то сідай!

Осман підтягнув стіл до ліжка і сів, сам не свій.

— Руки в тебе тремтять, — зауважив йому Шех-ага. — Заспокойся.