— Навіщо ви це зробили? — запитав я Шех-агу докірливо.

— Я загадав: якщо виграє він, то й я виграю. Але, здається, програли ми обидва.

— Як це? Не розумію.

Він махнув рукою, не бажаючи відповідати.

І раптом він охляв, руки безсило впали на покривало, обличчя вкрилося потом і зблідло, губи скривилися від болю.

Я злякався. Невже це смерть?

— Шех-аго, що з вами? Шех-аго!

Він почав хилитися набік, здавалося, ось-ось посунеться з ліжка, я підхопив його й поклав йому голову на подушку.

Кілька хвилин він лежав нерухомо, а потім поволі розплющив очі, відкривши згаслі, майже мертві зіниці. Натужно всміхнувся і навіть сказав, щоб я не лякався. Я й не гадав, що в ньому стільки сили й хоробрості. Він знову не дозволив піти по лікаря.

— Це наша справа, і не треба вплутувати сюди чужоземців, — прошепотів він.

Я не розумів, про що він говорить.

А коли в його зіницях засвітилося життя, він довго й проникливо дивився на мене. Мовби хотів щось побачити в моїй голові. Чому не запитає? Я сказав би йому все. Мабуть, сказав би.

— Не бійся, — промовив він тихо, але твердо, мов погрожуючи. — Я не помру. Я не все ще зробив, що треба. Мушу розплатитися за зло, яке мені заподіяли. Не гоже залишатися боржником.

— Чому ви думаєте про помсту? Хіба в цьому щастя?

— І в житті нема щастя, але, як бачиш, живу.

— Помста наче пиятика: ніколи їй кінця нема. І навіщо зараз про це думати.

Він вигукнув люто:

— А про що маю думати?

Але нараз затнувся, розпачливим рухом схопив край покривала й потягнув до випнутого підборіддя, болісно зойкнувши. Мовби зсудомило його всередині. На диво, Шех-ага швидко заспокоївся й відсунув рушника, яким я втирав йому спітніле обличчя.

— Не треба, — сказав тихо. — Де Осман?