Я нічого не запитував у нього, нічого не казав, хай говорить, що може.

— Протягом вісімнадцяти років, що він ріс на моїх очах, я ніколи не бачив його таким веселим. Я гадав, що ми будемо приїжджати сюди щозими. А потім він пішов на війну. Не знаю… не знаю, чому він пішов. Не хотів, може, залишати товаришів. Не знаю.

Голос у нього був сухий, здавлений, тихий.

Більше він нічого не сказав і знову повернувся до стіни.

Я підійшов до вікна, щоб вдихнути свіжого повітря й зібратися з думками.

Вулиця спорожніла, шум вирував десь далі, у другому кінці.

Раптом я завмер. Ніби мені почувся схлип? Чи важке зітхання, яке перейшло в плач?

Я глянув на Шех-агу, але він лежав як і раніше й рівно дихав.

Пізно вночі, коли він заснув, я вийшов на вулицю. Вона була порожня, тільки засмічена всім, що навіженість кинула чи загубила, й дивно тиха після галасу, від якого здригалися кам'яні стіни будинків.

Я став над каналом, над його непорушною гладінню, сам на вулиці, затоплений тишею, мов цією застояною водою, оточений тінями чужої темряви, хворий від туги, причини якої не знав.

Я втік від цієї дивної ночі і від себе, незнаного.

Шех-агу застав я перед ліжком, він стояв на колінах, голову схилив на бильце й марно намагався звестися на знесилених руках.

Я підвів його й поклав на ліжко. Здавалося, ніби він умирає.

— Покликати лікаря?

— Ні! — прошепотів Шех-ага.

Я дав йому запареної ромашки, і він скоро заспокоївся. Навіть заснув.

Вранці він прокинувся майже здоровий. Я вмовив його, щоб не вставав і не курив, бо з серцем жартувати не слід.

— Думаєш, серце в мене?

— Щось подібне.

— Гаразд, послухаю тебе. А лікаря не клич! Поставить п'явок, останню кров із мене вип'ють.