ГЕНРИК: Нехай уклоняться мені. (
Чому оті старигані одне одному кланяються, а не мені?!
От я напхаюся і вишкварчу їм тельбухи! Хто тут собі дозволив шуткувати?
Тут жарти вбік!
КАМЕРГЕР: Хвилиночку, Твоя Величносте, даруй, Твоя Величносте... Поки вони складуть Тобі уклін, мусять взаємним привітанням утвердитись у величі своїй.
ГЕНРИК: У того наче ниркова хвороба. Як це? Вони розкланюються одне з одним?
КАМЕРГЕР: Тут річ у тому, що глибину і велич цих поетів незрівнянних унаслідок, властиво, величі та глибини ніхто не в змозі вповні оцінити — лише вони самі. Бо решта є дрібнішими поетами, і неспроможні ані осягнути, ні оцінити, ані збагнути теж. Тому вони взаємними уклонами вшановують навзаєм велич одне одного, аби перегодя її покласти до ніг Величності Твоєї.
КАНЦЛЕР: Ой, лихо, лихо...
ГЕНРИК: Гаразд. Я вже ввібрав у себе славу цих двох лютністів, у меланхолії погрузлих. Надалі помпувати! А хто отой патлатий псих?
КАМЕРГЕР: Це піаніст.
ГЕНРИК: Чому ці психопатки мечуться отам, балушать очі та хапаються за бюсти, які зав’яли без натхнення?
КАМЕРГЕР: Актори, віртуози й співаки спричинюють у дам такі судоми.
ГЕНРИК: О, саме таких вторинних богів мені потрібно. Ти накажи, щоб він уклоном напомпував мене своєю божестве́нністю. А цьому типові уже недовго жити — він сухотник. Такі тендітні пальці... Ну а та баберя? Чому їй кухар підставляє ослінчик до молитви?
КАНЦЛЕР: Ой, лихо-лихо...
КАМЕРГЕР: Дозволь, Ваша Величносте... даруй, Ваша Величносте... тут річ у тому, що княгиня, як ти вже волив зауважити, досить вульгарною сама собою є. Їй так кортить навколішки упасти перед Вельможністю твоєю, проте її коліна...
ГЕНРИК (