Бо якщо ні, ти можеш відгребти. І вбік не зиркай, не шукай очима тут нікого, адже ти знаєш, що я ревную тебе до Владзя. (До Канцлера.) Умисно все це голосно кажу, приховувати щось не варто, все відверто. Диви, як гарно вона всміхнулася! Ця усмішка зродила безліч спогадів і зворушила мене до... до них...

О найдорожча, якби твій світлий усміх

Від них відбився і відкотився б

Стократною до мене хвилею...

Довірся мені, люба, і не бійся, знай, що я

Заповню порожнечу мого серця

і знов тебе кохатиму,

Як був колись кохав.

Нехай вона потисне нишком мою руку. Добре. А що тепер? А що тепер, о лорде-камергере, що нам робити, аби це збіговисько стало нормальним придворним прийняттям?

КАМЕРГЕР (сповіщає):

Коло.

Коло.

Коло.

ЛАКЕЇ: Портвейн!

Гості утворюють коло.

КАМЕРГЕР: Дозволь, Твоя Величносте, дозволь, Твоя Величносте, дозволь, Твоя Величносте: тут найгучніші прізвища, великі капітали, високі гідності, сам цвіт, сама еліта, лишень вершки, і всі тут тільки й снять, всі тільки й марять про честь поцілувати твою руку, о монарше! Я маю честь! Я маю гонор! Я маю честь представити Твоїй Величності славетного поета — Поля Валері, беззаперечну гордість і славу людства... а от іще Райнер-Марія Рільке, він також гордість і слава людства, яке я був згадав. Обидва геніальні й вікопомні! Боже́ственні!