КАНЦЛЕР: Княгиня Пірулю.

ГЕНРИК: Я миттю розпізнав, що це княгиня, така вона вульгарна. А той кретин?

КАНЦЛЕР: А це кретин. Верховний.

ГЕНРИК: У нього кретинський погляд. А той добродій, м’який, пузатий, білий і воложистий?

КАНЦЛЕР: А це ласун.

ГЕНРИК: У нього прищ за вухом. І чим же він ласує, власне кажучи?

КАНЦЛЕР: Своїми несмаками.

ГЕНРИК: Гаразд. Я бачу, ти згромадив тут самі вершки. (До Харцизяки, показуючи на Ласуна.) На ногу наступи йому, і так, щоб заболіло.

Тиша.

І що? Вже тихо, га? (Роззираючись залою.) Сама еліта, звісно. Одразу видно — тут найвищі кола королівства. Але чому це все таке старе? Тут форум мамонтів!

КАНЦЛЕР: Даруй, Твоя Величносте.

ГЕНРИК: Таж це не люди! Це карикатури! Ти придивися до тих окулярів, отих борідок, вусів — яка ж огида в тих тілах — гидезна сухоребрість — а члени в них потворні, повикручувані — жалкі, розпачливі та склеротичні: блакитнуваті жилки, зуби пломбовані, ступні деформовані, шлунки здуті, груди запалі, склероз і нейросифіліс, хвороби й болісті, дефекти й брак кінцівок, а нагота страшна, стидка! А попри все, які ж вони всі вишукані! Яке ж усе це виплекане й чепурне, і першорядними перукарями випещене!

Гей, трупе, покажи свою шкарпетку, яка шкарпетка гарна в тебе, з добірним візерунком, зі щонайліпшого єдвабу — навдивовижу елегантна! Проте нога у стані розкладу. Це люди, які вже почали конати. І їхні погляди відгонять кладовищем. І це вони всім правлять тут?

ГОСТІ (танцюючи):

Це кадриль придворна, ох і ах!