Фею, де б ти не був, я сподіваюсь, що ти знайдеш — що б ти не шукав. І що б ти з цим не зробив, це буде прекрасно — у цьому я переконаний. Обов’язово надішли мені результат. Скоро я напишу тобі свою нову адресу. Брате, віншую тебе зі своєї криниці, віншую також мого спасителя, який, можливо, врятує й тебе: слава Еліману, слава його клятій книжці!

Мусімбва»

Коли я дочитав лист, кава вже захолола. Я бачив Мусімбву, який навпочіпки сидів у криниці. І дав собі обіцянку: щойно завершу цю справу, я йому напишу. І не для того, щоб відповісти на його міркування — ні, просто щоб сказати, що його вчинок дурний, хуліганський, шалений, радикальний і дуже мужній. Цей лист Мусімбви був викликом мені. Він ніби кидав мені в обличчя: «Ось ким я був і ось що ця книжка зробила зі мною! Тепер твоя черга. Покажи, що ти не з боязких». Я сів в авто й повернувся до пошуків.

ІІ

Не доїжджаючи кілька кілометрів до Фатіка, я звертаю на південний захід і потрапляю до самого серця долини річки Сін. Червона латеритова стежка веде до краю народу серер. Село, де жили мої батьки, — колискова всіх відомих мені традицій — розташоване зовсім поруч. На зворотньому шляху я зазирну до нього й привітаюся з ріднею, яка в мене ще є.

Звертаючи на вузьку стежину, я роздумую про написане колись, десь і давно, через що зараз я кваплюся до села, сусіднього з моїм, де народився Еліман; села, звідки, можливо, пішов «Лабіринт жорстокості», який я для себе відкрив далеко звідси — так відкривають щось визначальне в нашому житті, щось, важливість чого полягає не так у певності, що воно важитиме в майбутньому, як в інтуїтивному відчутті, що воно справді важить, і вже давно, ще до цього доленосного відкриття, можливо, ще до нашого народження, ніби воно чекало на нас і вабило нас. Саме це я відчував, коли тієї ночі, як виплутався з тенет Матері-Павучихи, уперше читав «Лабіринт жорстокості». Відтоді я не випускав цю книжку з рук. Вона вела мене через гори й провалля, через час і простір, крізь мертвих і тих, хто вижив. І ось тепер ми тут (чи — знову тут), у краю, звідки тягнеться наше коріння.

Діти, чоловіки, жінки, на віслюках, на конях, пішки, на бричці, на мопеді, у панамах, у солом’яних капелюхах — усі відходять з дороги, зупиняються й витріщаються на мене. Хтось піднімає руку, вітаючи мене, та більшість не рухається. На виїзді з села чи при наближенні до містечка мене супроводжують собаки — грайливі чи злі. Тини з суховіття відділяють ділянки з арахісом від розлогих лук, де пасуться нечисленні корови, яких на ніч забирають по дворах.