— Шкода, але я не знаю будинок Усейну Кумака Діуфа.

— А тут живе родина Діуфів?

— Таких родин чимало. Я й сама ношу прізвище Діуф. Нде Кіран Діуф. Однак ім’я Усейну Кумака Діуфа мені нічого не каже. Може, з ким іншим тобі пощастить більше.

Я подякував, побажав гарного вечора й пішов далі. Та вже за мить вона гукнула мене. Я обернувся.

— А цей чоловік, він ще живий?

— Ні. Але мені сказали, що я легко знайду будинок, якщо назву його ім’я.

— Давно він помер?

— Так. Задовго до твого народження. Та й до мого, до речі.

— Тоді його може знати моя бабуся. Вона точно тобі допоможе. Ходімо!

Я ще раз подякував дівчині та пішов за нею вуличками, де не було ліхтарів, хоча на подвір’ях і в провулках великі електричні та сонячні лампи давали трохи світла. Нде Кіран — ще підліток, але вже жінка — нікуди не квапилася. Кожен її крок був сповнений поважності й грації.

— Моє ім’я — Дьєґан Латир Фей.

— Вітаю. Це ти заїхав до нас на машині?

— Звідки ти знаєш?

— Певно, уже все село про це знає. Тебе помітили ще здаля. А ще мені відомо, у якому серерському селі ти народився. У тебе дуже впізнаваний акцент.

— І з якого ж?

Вона обернулась до мене й усміхнулась. Її розсмішив мій викличний тон.

— Віддаси мені своє авто, якщо знайду?

— Ти керувати не вмієш.

— А хіба я сказала, що буду ним керувати? Я його продам.

І, перш ніж я щось відповів, вона назвала село моїх батьків. Я усміхнувся.