IV

— Мама молиться. Та я їй повідомила, що її питають. Вона просить вас почекати. Скоро вийде до вас.

Юнка, яка нас прийняла і, здавалося, товаришувала із Нде Кіран, всадовила мене під великим бавовняним деревом. Нде Кіран сказала, що скоро повернеться за ключами від свого авта. І подружки вийшли разом, заходячись сміхом, який у нашому краї вістить велику жіночу вроду. Дерево стояло посеред просторого двору, у глибині якого чотири великі хатини утворювали правильний прямокутник. Усе праве крило займав триповерховий потинькований будиночок, з якого лунали звичні хатні звуки. Ліворуч, віддаля від інших будівель, до великої хати тулилася дивна видовжена химера. Я підвівся й підійшов. То виявився старий рибальський човен, досить легкий, середніх розмірів. Було темно, тож я не розгледів символи, що прикрашали його корму. Два широких рубанця спереду знизу підтримували човен у рівновазі. Позаду, спершись на ослінчик, лежали весло і довга жердина. Дно вкривали рибальські сіті.

Огляд човна нагадав мені, що я потрапив до обійстя рибалок. І на пам’ять прийшли Токо Нґор та його брат Валі, про якого я мало що знав, крім того, що він, імовірно, загинув у пащі велетенського крокодила. Згадав я й про Усейну Кумака, який також мав стати рибалкою, але втратив зір і перекваліфікувався на виробника сітей. Певно, оті, що лежали в човні, були зроблені його руками...

Мої міркування перервало гучне «Ngiroopo!», традиційне вечірнє вітання. Під деревом виднілася худенька постать, і я відчув погляд у свій бік. Певно, це була Мам Діб fa maak. І лише підійшовши до неї, я зрозумів: Маам Діб, напевно, була тією, кого Сіґа Д. у своїй розповіді називала Та Діб, однією з її мачух, однією з дружин Усейну Кумака (якщо я все правильно пам’ятаю, двома іншими були Маам Кура і Я Нґоне). Я підійшов до неї, виконав довгий, але важливий ритуал привітання, і сів, коли вона запропонувала. Голос у неї був тихий, схожий на шепіт. Обличчя затуляла вуаль, а в правій руці вона тримала чотки, чиї чорні перлини виблискували у вечірньому смерку.

Вона запитала, чи я вечеряв. Я сказав, що ще не встиг, але не голодний — так воно й було. У мене звело шлунок від сподівань. Тоді вона запропонувала хоча б молока, я погодився. Вона покликала когось зі своїх дітей, хтось прибіг, потім хутко метнувся до хатини праворуч, звідки вийшов з невеличкою калебасою в руках. Хлопець мені її простягнув. Я подякував і приклав калебасу до вуст. Я й забув різкий смак свіжого молока щойно від корови, ще теплого, можливо, зібраного лише годину тому. У дитинстві, проводячи кілька днів канікул у селі батьків, я й сам збирав молоко із сосків теличок одного з моїх дядьків і одразу пив його з насолодою. Нині ж я скривився — цікаво, чи помітила вона це? Я трохи помовчав, зібрався з думками, перш ніж викласти Маам Діб причину свого візиту. Та вона випередила мене: