—
— Тоді приготуй ключі від машини.
Було щось у її голосі ніжне й насмішкувате водночас. Нам легко було порозумітись — і я розслабився.
Уже за мить ми стояли перед будинком, на порозі якого, достоту сторож чи невтомна пліткарка, стояла старенька, пильно роздивляючись вулицю. Нде Кіран відрекомендувала мене своїй бабусі. Як водиться, я ґречно з нею привітався, поцікавився здоров’ям — її та близьких. Тільки після цього господиня запитала, чим могла б бути корисною.
— Я шукаю будинок Усейну Кумака Діуфа, який жив тут дуже давно. Я запитав у вашої онуки, та вона навіть імені такого не знає.
— Вона ніяк не може його знати, — перервала мене стара. — Коли Кумак Діуф помер (якщо це той Кумак Діуф, про якого я думаю, але гадаю, що це саме він), тож тоді, коли ця велика людина пішла в засвіти, мати Нде Кіран — хай прийме Рооґ її у своїй обійми! — років мала не більше, ніж її донька нині. Ти ж про Усейну Кумака Діуфа кажеш, про того, який мав мудру кебету, правильно?
— Саме про нього.
— Давно ж він помер, дуже давно... Оце людина була... Мудрагель! Скільки всього він зробив для села... Навіть мене зцілив, а я ж мала померти!
— Та хто то такий? — здивувалася Нде Кіран.
— Якось я розповім тобі його історію. Тим часом відведи цього юного красеня до своєї бабусі Діб Діуф
— А, то це там? — ще більше здивувалася дівчина, зиркнувши на мене. — Так і сказали б, замість розповідати про того пана.
— Але це справді цікава історія, — відказала стара. — Мало хто знає, ким був Усейну Кумак Діуф. Лише найстарші з нас щось пам’ятають. Тоді ми казали
— А як кажуть?
Стара всміхнулася.
— Дитя моє, наступного разу, загубившись у нашому селі і не натрапивши на мою чарівну онучку — правда ж, вона чарівна? — просто скажи