—
— Точно.
Ми знову помовчали. Я, звісна річ, згадав Рембо та його «Листи ясновидця»[105], згадав також прізвисько «негритянський Рембо», яке критик із «L’Humanité», Оґюст-Ремон Ламьєль, дав авторові «Лабіринту». Зараз, коли мені відомо, яких поневірянь зазнала ця книжка, порівняння з Рембо звучить значно спокусливіше. Однак я відразу розсердився на себе за спробу звести Мадаґа до банального порівняння з Рембо, до його африканського альтер-еґо, за те, що, намагаючись витлумачити, я раз у раз пірнав у безодні літературних знань, хоч кожна жива істота має право на усамітнення. Важить лише ця самота — самота Мадаґа. Я ще ковтнув молока. Смак видався так само дивним, я його не пам’ятав.
— Маамо Діб... маю про дещо тебе запитати.
— Певно, тобі є про що питати. Я тебе уважно слухаю.
— У Європі я зустрів людину, яку ти знаєш.
— Сіґу, авжеж.
— Саме так.
— Вона відцуралася нас. А ми її любили. Я була з нею близька, ближча, ніж Нґоне й Кура. Я й уявити не могла, що одного дня вона поїде від нас і ніколи нам не писатиме. Не хочу нічого про неї чути! Вона так і не повернулася. Навіть коли дві інші матері, що разом зі мною виховували її, померли. Утім, я намагалася їй писати. Але вона жодного разу не відповіла. Вона зробила свій вибір — забути нас. Усе, кінець! Я не серджуся на неї за те, що вона пише. Зрештою, це лише слова. Я читати не вмію. Тож зрозуміти, що вона пише, не можу. Та я серджуся на неї за те, що вона повелася зі своєю родиною невдячно, егоїстично! Якщо ти хотів поговорити зі мною про неї, то краще не треба.
— Не тільки про неї. А про пісню, яку вона мені заспівала якось. Нібито ви її цьому навчили. Легенда про старого рибалку, який вирушає в море, щоб зловити богиню...
Я замовк. Десь у ночі заіржав кінь. Мовчанка між нами була важкою, тягучою — я відчував гіркоту, гнів, сум, які тієї миті заповнили серце Маам Діб. Вона згадувала Сіґу Д., їхнє спільне минуле, розрив. А я почувався винним, бо роз’ятрив цю рану. І коли я вже був ладен вибачатися, вона заспівала ту старовинну лічилку. Я уважно слухав аж до останнього куплету, коли човен перетнув лінію горизонту в супроводі самотнього погляду Бога. Маам Діб замовкла. Після короткої паузи я запитав, чи немає ще одного куплету.
— Ще одного..? — перепитала стара тоном, у якому відчувався подив. — А якби був, Дьєґане, на твою думку, про що би там ішлося?
Я замислився і відповів:
— Гадаю, що одного дня рибалка таки повертається, але через дуже довгий час. Утім, він дуже змінився. Він здається несповна розуму, зруйнованим ізсередини через те, що побачив по той бік океану. Кажуть, ніби в битві з богинею він отримав поранення, які не зцілити нікому. Уночі він марить жахіттями. З жінкою й дітьми майже не розмовляє. Так я це бачу.