— А далі?
— Одного дня він зникає.
— Гине?
— Ні, каже, що повертається до богині.
— Навіщо? Бо закохався в неї? Чи, програвши першу битву, сподівається на перемогу в другій?
— Не знаю... Обидва варіанти цілком можливі. Та можливо й те, що його вабить море. А богиня насправді не існує. Або вже не існує. Рибалці просто кортить мандрувати.
Якусь мить Маам Діб німувала, потім зауважила — і я почув іронію у її голосі:
— А ти казкар, Дьєґане Фею! Це також передбачав Мадаґ. Так і сказав мені: юний незнайомець прийде й розповідатиме казки. Ні, ніякого останнього куплету немає. І я скажу тобі, що я бачу, яким би, на мою думку, був би останній куплет. Я уявляю рибалку після тривалих років. Повертаючись, він розповідає своїм дітям про героїчну битву з богинею. Усе закінчується добре. Бо не все завершується погано. Нині люди звикли чекати на сумний кінець. Вони не просто чекають — вони прагнуть сумних кінців. У тебе є цьому пояснення? Для мене це загадка.
Я на це відказав, що смуток готує до реального життя, тобто до смерті, і що більшість людей рано це усвідомлюють. А втім, здається, я лише подумав про це. Хай там як, а Маам Діб мовчала. Минув якийсь час, тоді вона запитала, чи я часом не зголоднів.
— Трохи є, справді, та ви не турбуйтесь. У мене є чим підживитись у машині, яку я залишив на в’їзді до села. Піду заберу і...
— Ти образиш мене, якщо відмовишся від вечері. І моєї гостинності на цей вечір. Заночуєш у мене. Тож ходи візьми в машині все, що тобі треба, і повертайся.
— Заберу свої речі згодом. Спершу повечеряю. Спасибі, Маам Діб.
— Тарілку тобі принесуть сюди. А я піду помолюся, поки ти їстимеш. Після вечері ми завершимо нашу розмову. І я піду спати. Стара я стала. А старі пані лягають рано.
Вона підвелась і поволі почапала до глибини двору, де бовванів шерег хатин. А за кілька хвилин одна з її онучок винесла мені миску з