Маам Діб замовкла. Я не став їй казати, що все це мені вже відомо від Сіґи Д., і, можливо, я знаю більше деталей. Однак перебивати її я не хотів. Краще, щоб вона розповідала по-своєму, у своєму ритмі. І за кілька секунд вона повела далі:

Потім Кумак сказав, що минулої ночі мав видіння. Бачив повернення Мадаґа. «Він повернеться через кілька років після моєї смерті, — повідомив він. — Прошу, прийміть його, дозвольте йому вас вести. Він старший за кожну з вас. Навіть за тебе, Куро. Слідуйте за ним, слухайтесь його — гадаю, його голова мудріша за мою. Щодо мене, то я спілкуватимуся з ним у спосіб, недоступний для вас, коли вже буду в іншому світі. У жодному разі не розпитуйте його про те, що він робив, де був, чому не приїжджав. Поки сам не розповість — не питайте». Ось що радив нам Кумак із приводу Мадаґа. Після цього він пірнув у ніч.

Після смерті Кумака Сіґа поїхала й уже не поверталась. Часом до нас долинали чутки про її життя в Дакарі. Жахливі, ганебні чутки. Ми хотіли забрати її додому. Але Кумак заборонив нам силувати її до чогось. Якщо захоче, сама повернеться. Не знаю, чи бачив він майбутнє Сіґи, однак про неї Кумак завжди говорив жорстко, із суворим виразом обличчя. Сіґа так і не повернулася. А ми тут, у селі, продовжували жити, очікуючи на провіщене Кумаком повернення Мадаґа.

Минуло шість років. Прийшов той день, коли ми були на цвинтарі. Повернувся Мадаґ — вбраний дуже просто, як і всі старі люди в нашому краї. З речей він мав лише бананку, яку носив через плече. Кура сказала, що нам було відомо, хто він такий, що ми чекали на нього. Більше ми в нього нічого не запитували. Він подякував, а потім додав, щоб ми йшли й що він скоро буде вдома (Мадаґ досі пам’ятав дорогу до дому, де виріс). Тож ми повернулися. Дорогою жодна з нас і слова не мовила. Та всі троє гадали, що ж буде далі, що робитиме Мадаґ, чого захоче від нас, що казатиме нам, про що ще ми дізнаємося.