ІХ АКТ

Субота, 8 серпня 1998 р.

Дмитро В'ячеславович, я вас Дуже прошу!

Досить вже брязкальцями бавитися!

Великий, засмаглий росіянин здригнувся. Озирнувся через плече, в чомусь ошелешений.

- Ну… - показав він на кубок, який тримав в руці. – І це не брязкальце, Вадиме Володимировичу, ось, самі прочитайте. Почесна нагорода п'ятдесят другого року, за досягнення на міліцейській службі. Це сам Сталін вручав, красива річ.

- Та ну! – одягнений в синє сибіряк зі злістю махнув рукою. – Дмитро В'ячеславович, почекайте зовні. Подивіться, чи хлопці при машинах там не колобродять.

Артур з цікавістю, якої і не приховував, приглядався, як велетень відставляє нагороду до всіх інших, після чого виходить навшпиньки, зачиняючи за собою двері.

- Мій товариш і приятель, - з задоволенням констатував його співбесідник, бізнесмен, якій нещодавно прибув з Новосибірська. – На наступний рік номінований до зірки Героя Росії. Нагороду отримає від самого президента.

- Насправді? – чемно заговорив Артур.

Зі всіх людей, яких він спіткав за останні роки, сибіряк був одним з небагатьох, які його зацікавили. Малий і непомітний, ніби шарик з шарикопідшипника – але в такого не заглянути, ні такого розчавити. Щонайбільше, на такого можна подивитися, а як зблизька придивитися, то тільки що власне віддзеркалення побачиш.

- За Чечню, - з серйозним обличчям покивав Вадим Володимирович. – Минулого року в Грозному вів групу, відбили наш пост. На двох БТР-ах поїхали. А коли вже поверталися, потрапили в засідку, бойовики почали в ним гатити з гранатометів.

Артур обіпер підборіддя на руках. З цього чоловіка він не міг вичитати нічого, зовсім…