- …і тоді Дмитро В'ячеславович наказав запалити в стрілецьких амбразурах димові свічі і вбитися транспортером в стіну Ну, ніби там у них аварія…. Так і встали два БТР, наповнені людьми, ніби підстрелені качки. Бойовики почали підходити до них, все ближче і ближче… Підпустили їх на пару кроків, а потім всіх їх – рраз! Практично впритул, положили відразу двадцятьох. І ще потім, на наступному завданні, його поранило в живіт, коли він прикривав відхід наших з ПКМ. Паскудна рана. Як повернеться, може вам зблизька показати. Бажаєте?

- Не треба. – Артур посміхнувся. – А ви служили?

- Звичайно. - Вадим Володимирович розсівся в кріслі, зняв окрашені на синьо окулярчики і почав їх протирати краєчком блакитної сорочки. Під нею в нього була майка, теж блакитна. - Я тільки до старшого рядового[52] дочалапав. Дмитро В'ячеславович з Чечні майором повернувся.

- А ви в якому званні?

- Генералом, - не моргнувши оком, кинув Вадим.

Артур широко посміхнувся. Нарешті натрапив на кращого гравця.

- Як я можу допомогти вам, Вадиме Володимировичу?

- Ви? Мені? Допомагати? – удивився сибіряк. – Ніяк. А от бізнес разом зробити можемо. Тут в Москві є одна наша фірма…

☭

Увечері вибралися до Большого Театру.

На подив усіх знайомих Вадим Володимирович з'явився з дружиною, бойовою, деспотичною бабою, яка зовсім не відповідала йому ні характером, ні зовнішністю. Було видно, що сибіряк цілив на щось більше, ніж просто торгівля вугіллям з Кузбасу, в той час як вона вважала, що зібраний до цього часу капітал повинен бути вершиною мрій як для нього, так і для усіх навколо.

- Ну,не розумію, і що ці люди в Москві бачать. – Марина Едуардівна неустанно цокотіла, навіть коли вони вже зайняли свої місця в першому ряду, і коли згасли лампи. – Їм видається, ніби тут є все. Але ж стільки речей є у нас, таких, яких ніде більше не знайдеш. Добрі пельмені, наприклад. Моя мати, як починала ліпити, то… Ей, молода людина! Як ви йдете?!

Якийсь спізнілий меломан заплутався в її витягнутих ногах, перечепився і ледь не розтягся на підлозі. Він впівголоса пробурмотів якійсь нескладні перепросини і побіг далі.

- От що за грубіянство! – просопіла жінка.

- Артуре Вікторовичу, а чи то був не… - прошепотів Серьожа, що сидів позаду.

- Чшшш, сержанте, не викликайте вовка з лісу, - відповів йому Артур.

Завіса почала підніматися, прозвучали перші такти Лебединого Озера.