- І ще є сто сорок мільйонів людей, - раптом стривожений прошепотів він.

Люди завжди є.

- Сто сорок мільйонів… - повторив. – Несвідомих, безвольних, беззахисних. Протягом трьох років вони будували цю гігантську піраміду з голодних зарплат та відкладених пенсій. А тепер ми, в один день…

Не "ми", Артуре Вікторовичу. "Вони". Винні завжди "вони".

- Не знаю, чи захочуть люди слухати такі пояснення. Цар теж не програв війну особисто, він не забирав у людей хліб… Тим не менше, саме його кров потекла вулицями. Його і його сім'ї.

Царі проживали в Кремлі, потім в палацах Петербурга, відірвані від справ простих людей, задоволені власним незнанням. Треба знати, коли змінити прапори, щоб біле незнання перефарбувати в крові ворогів народу на революційне червоне.

- І не дати себе перед тим вбити.

Так.

Артур знову підніс слухавку, натиснув клавішу зв'язку з секретаріатом.

- Танька, зв'яжись з Серьожею. Нехай приїде до мене найшвидше, як тільки зможе… А, то він вже тут? Запроси його.

В коридорі пролунали кроки. Сергій постукав і зайшов, закрив двері за собою.

- Викликали, Артуре Вікторовичу?

- Сергій Костянтинович, зараз поїдете до квартири на Кутузовському, візьмете з сейфу гроші і золото. Потім їдете до апартаменту Агати Артурівни. Передасте все їй і скажете, щоб всі гроші вона поклала на валютний рахунок… Ви самі маєте доларову картку?

- Так, Артуре Вікторовичу.

- Пильнуйте її мов зіницю ока. З собою візьміть ще Діму та Сашка, і з цього часу завжди рухайтеся, що найменше, парами. Виконуйте.

- Так точно!