- Була ще одна зустріч. Паралельна. – Ліванєнко похитав головою, як людина, яка раптом починає розуміти, як працює кубик Рубіка. – І саме звідтіля прийшов той переказ.

- Леоніде, ти щось плутаєш. Не було ніякого переказу, то фальшивка.

- Ти був там, - сказав білорус, акцентуючи. – Як і попереднього разу, в якості гаранта двохстороннього виконання зобов'язань. Нібито безсторонній арбітр. А тепер твої колеги – комуністи приходять до влади.

Леоніде Антонєвичу, закликаю вас до порядку.

- Леоніде Антонєвичу, закликаю вас до порядку.

Ліванєнко скулився в своєму кріслі, наче хтось шмагнув його батогом по спині. Заморгав почервонілими очами.

- Ніякої зустрічі не було, Леоніде, - лагідно сказав Артур. – Будь-яких постанов чи таємних переказів. Всі на цьому тільки втратили.

- Ні… Це неможливо. Ти був там. Я ж тебе знаю, Артур. Ти там був і щось для себе вирвав.

Москаль заперечно покачав головою.

- Мені прикро. Насправді.

Ліванєнко дуже поволі, мов дерев'яний, встав з крісла. Кивнув на знак прощання і вийшов, замикаючи за собою двері.

Раніше чи пізніше до цього мало дійти.

- Але ж і так це прикро, - констатував Артур, виймаючи мобільний телефон. – Алло, Серьожа? Скільки у нас людей в готовності? Добре. Знайди ще п'ятьох, нехай пильнують будову. Так, вдень і вночі. Звичайно ж, в доларах.

Почалося. Тепер вже відступу немає.

Артур пройшов до письмового столу, сів у крісло, обіперся ліктями на зелене сукно старовинної стільниці. Поправив на зап'ясті заслуженого військового годинника, всміхнувся у вуса,що ставали все густішими.

- Завжди вперед.