Артур провів долонею по запонках з матового бурштину. Коштували як невеликий статок, але з ними він відчував себе досконало, знаючи, що попередньому власникові вони служили протягом всієї великої війни. Раз ті люди якось дали собі раду…

- Якось дамо ради.

- "Якось"? Артуре, невже не розумієш? Комуністи прийшли до влади! Ось побачиш, як почнуть нас розкуркулювати!

- Це ви драматизуєте, Леоніде Антонєвичу. Все рівно, більшість готівки ви і так маєте на закордонному рахунку.

- Більшість… того, що залишилося, так. Але ж і твої, і мої, і кількох інших осіб гроші ми вбухали в той дурний, обмежений урядовий транш… На яку холеру нам це було?!

- Ризики враховані.

Ліванєнко закрив обличчя долонями, але потім розсунув пальці, обдарував Москаля розуміючим поглядом.

- Артуре… дуже вже ти спокійний. Навіть як на тебе.

- Нерви ні в чому не допомагають, Леоніде Антонєвичу. Кризу треба перечекати, залягти на дно і не робити ніяких різких рухів.

- Не робити рухів? А тобі відомо, скільки вчора до мене дзвонило? І хто? Маєш уяву, які слова я маю вислуховувати?!

Артур махнув люлькою в повітрі, поволі випустив вузеньку цівку диму, весело подивився на партнера.

- Тільки не кажи, що зібрав гроші від знайомих і пообіцяв їм зиск менше, ніж маєш одержати сам.

- А ніби то ти – ні?! – викрикнув Ліванєнко. –Бо все ж збиралося від двох десятків різних осіб… Господи, помилуй!... Банкіри ні за що не дали б такого відсотка при меншій сумі!

- Все ще якось уляжеться. Не панікуй.

Ліванєнко змінив вираз обличчя, нервово посміхнувся.

- Ти знав, - процідив він крізь зуби.

- Що?

- Знав, що до цього дійде…Люди кажуть, що останньої суботи була якась зустріч, до того, як все пішло в пизду. Таємні перемовини з Міжнародним Валютним Фондом.

- Заспокойся, а то вже починаєш підстроювати факти до теорії. Ти ж чув це у новинах. Чубайс, Гайдар, інші умники-розумники… Про перемовини в клубі на Великій Нікітській всі трублять вже три дні. Наші просили додатковий транш, їм не дали.