Артур почув, що йому зробилося гаряче.

Наче уві сні він витяг руку, натиснув на клямку і штовхнув двері.

Стулка тихо простогнала, відхиляючись всередину. Столик сунув Артурові в руку ліхтарик, і той рушив перед собою, непевне вийшов на скрипучий паркет і став.

Світло ковзнуло по полицях, виявило з темряви мапу Радянського Союзу з викресленими кольоровою тушшю переміщеннями армій. На мить затрималося на портреті Леніна з'їхало вниз, на тяжкий, дерев'яний письмовий стіл, обтягнутий зверху зеленим сукном.

Лампа, два телефони без номеронабирачів, важка попільниця. Блокнот. Письмовий прибор. Все було ідеальним.

Майже.

Артур підійшов ближче, провів долонею по матеріалові, торкнувся кришталевої чорнильниці і прес-пап'є[58]. Кінчиком пальця провів по отвору, в якому повинна була стирчати авторучка.

- Бо у нього було усе, - тихо шепотів старший лейтенант Сергій Олександрович Столицький. – Все. Півсвіту під ногами, люблячий народ, армія вірних псів, готових до будь-якого наказу. Тоді, коли американці скинули бомби на Японію… ви вважаєте, таваріщ старшина, що ми перелякалися? Та ми готові вплав на них кинутися, зубами горлянку розірвати. Все зробити за нашого дорогого батюшку.

Артур затремтів від раптового холоду, що розповзся плямою по душі. У нього було враження, що тіні в кутках погустішали. Тиша, яка дзвеніла у вухах, немов резонувала луною парадів, походів, радісних окриків і далеких пострілів в глухих лісах.

Бомж сягнув и злегка тремтячою рукою всунув авторучку в призначений для неї отвір. Та пасувала ідеально.

- Все, - повторив він. – І власне те його згубило, бо все те, насправді, ніщо, таваріщ старшина.

Він подивився на Артура, який, наче загіпнотизований, не спускав очей з письмового прибора, потім смутно посміхнувся.

- Вона ваша, таваріщ старшина, якщо ви насправді цього бажаєте.

Артур не відповідав. По тремтячим м'язам обличчя було видно, що він веде над собою якийсь внутрішній бій, щось говорить і слухає. Безхатченко похлопав його по плечу.