– Туди… - від стін знову відбився відгомін слів. - …вело як… аніше…
Артур встав навшпиньки і викрутив гарячу лампу, так що приміщення занурилося в темряві. Потім дуже обережно відхилив двері, визирнув в коридор.
- …ревір далі. Але ж як ні, то…
Дуже обережно він рушив проходом, побачивши вже, що кинуту станцію прочісує світло ліхтарів. Щонайменше двох. Прийшли по його сліду? Чи напевне по нього? Приятелі чи, може, вороги?
- Тут нічого немає, - пролунав більш виразний голос.
- Мусить бути. Тільки тут ми ще не перевіряли.
- А смердить тут. О, диви, свіжа пляшка. Напевне тут якісь жебраки мешкають.
- Ти ж хіба не боїшся…
- Ні, але якось так хуйово…
Артур визирнув з-за рогу, він пізнав людей: Серьожа і Діма!
Двоє охоронників невпевнено крутилися біля сходів, розглядалися по покинутій станції, світили по запилених, вибитих вікнах вагонів. Схоже на те, що у них не було відваги увійти глибше.
- Дивись, свіжі сліди, якби тут хтось регулярно ходив. – Сергій посвітив на посадку. – Добре, перевіримо далі.
- Немає його тут… Сірий, успокойся. Це вже майже півтора місяця. Немає шефа в живих.
- Живий він, - жорстко відрізав Серьожа. – Доки тіла не побачу, він для мене живий. Слід сюди вів, в ці підземелля. І я знайду його, живого, або ж…
- Ну все, все, Сірий, не треба. Живого знайдемо, маєш рацію. Це я зайвого бовкнув, тьфу! Прища мені на язик! Пішли, йдемо. Перевіримо ще по шпиталях і по… Ну, по шпиталях.
Артур вже набрав в легені повітря, хотів заволати – але подумав і відмовився.
Він прислухався, як кроки тих двох стихають, віддаляються, потім взагалі щезають. Станцію сповила темрява.
Поряд блиснула слабенька лампа ліхтаря, розпорошений сніп помаранчевого світла вихопив з темряви обличчя Столика.
-