- Мої люди… - Артур показав рукою. – Шукають мене. Ти знав?
- Так. Вже який день лазять. І чому ви не пішли до них?
- Не знаю.
Столик покивав головою, покліпав по плечу.
- А я біля "макдональдса" був, там як раз кухню чистили. Погріємо на трубах, справжній бенкет буде. Пішли,
☭
Наближався Новий Рік. Вітрини магазинів сяяли кольоровими гірляндами, іскрилися кульки і іграшки.
Для більшої частини людей в Росії це був радісний час тільки з назви, бо поза декораціями на вітринах мало чого було. Ходив навіть такий жарт, що Дід Мороз повинен принести хоча б надію, бо окрім неї країні мало що вже залишилося.
Вони стояли удвох на Червоній площі, приглядаючись, як кран силкується підняти і встановити величезну ялинку. Робітники виконували вже третю відчайдушну спробу підчепити і скерувати величезне дерево, начебто привезене з самого Петербургу. Вдавалося їм не дуже, лини весь час зсувалися, безжалісно проріджуючи розкидисті гілки[57].
- А подарунків, скоріше за все, не виставлять. Розкраде народ, - зауважив безхатченко, потягуючи ковток зі знайденої того вечора пляшки вина, чийогось не врученого, загубленого чи просто викинутого подарунка. –
Артур, відмовляючись, труснув головою, щільніше загорнувся в пальто.
- Ні.
- Новий рік, новий час. Не тільки для нас, - хрипко засміявся Столик, знову розкашлявся, зігнувся навпіл. Артур притримав його, перечекав, доки той прокашляється і сплюне кривавою флегмою.
- Рак? – коротко спитав він.
- Скоріше, туберкульоз… Але ж напевно я не знаю. Ще після війни присепилося. Перемерзла людина зимою сорок четвертого, а в Берліні почав кашель мучити. І з тієї пори весь час, все життя так. Старість прийшла, то зараз все гірше.
- Товаришу