Бомж презирливо подивився на нього, пирхнув.

- Все влада, влада, таваріщ старшина. А я, може, і не хочу? Волію самостійно здохнути, ніж жити, завдяки комусь. Вам нащо все це, га?

- Що ви маєте на увазі?

- Те, за що в вас стріляли. Те, про що ви мислите ночами, що вам спати не дає. Скільки там тих грошей, ви казали? Чверть мільйона?

- Мільярда.

- Хе-хе… Я вже і не знаю, скільки це. Взяти те все, виїхати і жити спокійно. Родину ж, певно, маєте? Про дочку в маячні говорили, сина звали. Раз охоронці ваші живі, то і небезпека, напевно, минула.

Артур не відповідав. Ялинка, нарешті потрапила в могутній сталевий захват, заколихалася і встала майже прямо. Люди, що зібралися на площі, почали кричати "ура!"..

- Ну? – Столик поглянув Артурові в очі. – Стільки доброго могли б зробити. Візьміть гроші, таваріщ старшина, і живіть спокійно до кінця днів своїх.

В їхню сторону йшла під руку з молодиком дівчина, дуже схожа на Агату… Хлопець нахилився, поцілував її в чоло, вона ж притулилася до нього, всунулася йому під плече.

Артур тяжко зітхнув. Безхатченко потяг його за рукав.

- Пішли. Я щось покажу вам. Зараз ви вже готові.

☭

Вони йшли підземними переходами, кілька разів прокрадаючись крізь технічні коридори метро.

Вони минали підстанції живлення та енергетичні вузли, один раз довелося сховатися від бригади ремонтувальників – троє робітників весело балакали і тягли за собою зварювальний агрегат. Вони і не припускали, що хтось ховався в ніші всього в парі кроків від них.

Тут Артур ніколи не був, навіть і не знав, в яку сторону прямують. Увійшли до тунелів при станції «Бібліотека Леніна», якби Артур зараз відділився, пішов до людей, то напевно б вийшов на поверхню власними силами… хіба.