Підпалили ось тут розходилося, видно, як вогонь розходився по інсталяції. І погасити неможливо.

Сергій подивився на шефа, який стояв в ідеально кремовому пальті посеред закопчених, потрісканих від вогню стін. Вони вже стільки років були разом, що охоронець навчився відразу вгадувати емоції шефа; обличчя олігарха, можливо, і видавалося спокійним, але ж чуяв, що батюшка аж кипить всередині.

Пожарний інспектор був типовим канцелярським щуром: малий, худий і слизький. На щастя, він не був дурним, тому, принаймні, мав уявлення, з ким розмовляє.

- Ну і як зайнялося під дахом, то вже ніяк не давало погасити. До того ж настінні панелі на другому поверсі, свіжа деревина…

- Немає на світі нічого такого, чого не можна було б зробити, товаришу, - голос шефа шмагнув начебто батіг, а той аж зіщулився, - є тільки неправильне розміщення засобів, або ж недостатнє бажання.

- Але ж… ми все… чотири екіпажі гасили… - скиглив чиновник.

Серьожа покрутив головою, непомітним жестом показав йому: тихо. Щур зрозумів, відразу ж замкнувся. Якийсь час панувала тиша, тільки морозний, проймаючий холодом вітер свистів в потрісканих стінах і шелестів пластами сажі, розносячи по околиці душний запах паленого.

- Підпал, кажете. Маєте інформацію від міліції, хто це зробив?

- Артуре Вікторовичу, ми не… то не наша…

- Ті попередньо відключили камери, Артуре Вікторовичу. – Сергій вирішив, що самий час втрутитися, доки шеф не накаже йому спустити чинушу з балкону. – Але люди на місці кажуть…

- Так.

- Кажуть, що…

Він перервав, вимовно подивився на інспектора. До того дійшло, він аж підскочив.

- То може я вже піду.

Охоронець почекав, аж доки вони з шефом не залишилися удвох. Здавалося, що для Артура це не має ніякої різниці, але Сергій вважав, що непотрібні знання лише обтяжують людей баластом. А потім з таким баластом тяжко плавати в бурхливих хвилях непостійної долі…Особливо ж, як комусь надіти на макітру мішок, прив’язати до ніг дві десятикілограмові гирі і зіштовхнути з греблі на водосховищі.

- Ви почали щось казати, сержанте.

- Артуре Вікторовичу, по місту ходять чутки… навіть після того замаху люди балакали, що з вами кінець. Що зараз треба поділити добро… - заїкнувся він, подумав, а чи відважиться докладно передати те, що чув. Ще раз обмислив, змінив думку. – Ну, що треба все це розділити. І показати, що ви вже не повернетесь. Що…

- Треба поділити власність зрадника, що видав своїх. Бо ніхто безкарно не може ошукувати Кирилова, а Єнісеєвич теж вміє нагадати про своє. Так?

Серьожа проковтнув слину, відкашлявся. В нього раптом пересохло в горлі.