- Всім вам. Мені відомо, що ще був Єнісеєвич, напевно і Ліванєнко… І той дурень Котлицький.

Кирилов махнув рукою, наче відганяв комара. При цьому він збив пляшку від шампанського, яка з брязкотом покотилася вниз по дну басейну.

- Євген Натанович! Він тільки повинен був побалакати з тобою. Обісрався як дитина… А той твій Ліванєнко, він же вже мертвий.

Москаль здригнувся.

- Що не знав? Ну тепер вже знаєш, хе-хе-хе… Повісився десь через два тижні, як ти зник. Говорили, що хтось йому допоміг, або ж сам так, бо йому ж подобалося придушити себе, коли… хе-хе… Ну, ти ж сам знаєш, Артурчику!

- Ні, не знаю.

- А мені здавалося, що Ліванєнко і ти… ну, всі разом, того! – Ігор Матвійович зробив руками вимовний жест.

- Ти послав людей, щоб мене вбили.

Кирилов бажав потягнути з пляшки, але ж та була пустою. Він розчаровано зітхнув, кинув пляшку, яка відскочила від плиток і з гуркотом розбилася.

- А ти украв наші гроші. І, незважаючи на це, ти живий, а ми грошей не маємо. Згідно з засадами римського права: кому це вигідно, хто на цьому скористався.

- Нічого я у вас не крав. Ті гроші…

- То було риторичне питання, Артуре Вікторович. Не маю сумніву, що все там чисте, мов сльоза. Тоді нащо ти сюди прийшов? Вбити мене?

- В мене немає зброї.

– Фома! – закричав Кирилов. – Фома! Зараза, де ж той нероба лазить… Фома, віддай Артурові Вікторовичу його зброю.

Охоронець встав в дверях і подивився з сумнівом.

- Віддай, кажу, - повторив колишній бізнесмен. – І вийди звідси. То що? Будеш стріляти, чи я повинен навколішки встати і попросити?

Москаль подивився на пістолет, на Кирилова… Сховав зброю до кобури під пахвою, сказав:

- Не маю наміру.

- Тоді чого ти сюди приліз, га? Нащо? Тріумфом переповнюватися? Ну дивись, тіш очі, як виглядає падіння людини!

Голос відбився луною в пустих кімнатах і запав в тишу.