- Та сука, моя жінка, забрала все… пробурмотів Кирилов, намагаючись сягнути по наступну пляшку. – Ось так воно і виходить, коли даєш доступ до банківського рахунку. Сказала, що дітям буде краще з нею, забрала і виїхала… І хуй його знає, куди. А я залишився тут. І навіть ти, навіть ти! Навіть ти не змилуєшся, не всадиш кулі в лоба, щоб я хоча б подох як чоловік!...

Москаль спустився драбинкою вниз, зіскочив на кахельні плитки. Вийняв з кишені складений втроє аркуш паперу, підсунув беззбройному банкротові, який дивився на нього водянистими очами.

- Підпиши.

- Підпиши.

Той аж здригнувся, почувши те слово.

Хотів відсунутися, але ж нахилився, взяв папір. Якусь мить видавалося, що це не Кирилов тримає авторучку, а вона його. Він з недовірою дивився, як його власна тремтяча, наче в гарячці рука виводить кривий підпис на документі, покритому дрібним маком літер.

- Ти… Ти потвора… - простогнав він, коли Москаль забрав нотаріальний акт.

- Дякую вам покірно, Ігорю Матвійовичу. Зараз вже можете вмирати з почуттям добре виконаного обов'язку.

Кирилов ніби вийшов зі ступору. Хотів кинутися і вирвати документ, але схопив лише полу пальта, наче людина, що тоне і судомно хапається борта човна. Москаль вирвався, подивився зверху на лежачого.

- Ти… - безпомічно заплакав колишній олігарх.

- Я. Завжди і неодмінно – я.

Москаль підійнявся по драбинці, вийшов з басейну.

- Я ж тут здохну, мов собака, Артуре Вікторович! – крикнув вслід Кирилов. – Може і вмру, але ж, принаймні, можу сказати, що жив! А от ви, ви зав життя вже мертві!

- Вітер історії змете сміття з наших могил.

Виходячи, Москаль посміхнувся охоронцеві.

☭

Єнисеєвича накрили кількома тижнями пізніше на його підмосковній дачі.