- Вже можна, Олеже Владиславовичу. – Серьожа вийшов з брами з цигаркою в роті, закинув за спину штурмову гвинтівки, з якої ще ішов димок. – Вогнику не маєте? Запальничку, холера, згубив, як почали в нас стріляти.
Дещо повненький юрист притискав до грудей папку з документами наче реліквію. Опустив голову, дивився виключно під ноги і, утримуючись, щоб не побігти, рушив крізь утоптаний сніг в напрямку вілли.
Крок, крок, крок, крок, крок… Під ногами хрустіло, цей звук асоціювався з найліпшими роками молодості, забавами на дворі, ліпленням снігової баби, з грою в сніжки. Він судомно стиснув очі,як дитина на страшному фільмі в кіно, коли білий пух перед ним забарвився багряними бризками.
Юрист підсковзнувся на заледенілих плитках, відчайдушно замахав руками, намагаючись відновити рівновагу; заточився вбік, наступив на щось м'яке. Глянув донизу і аж підскочив злякано: рука. Блідо-синя рука, до якої була причеплена решта мертвого тіла.
І кров, кров, багато крові, яка зовсім не здавалася йому червоною, а майже чорною.
В решті решт, він добрався до сходів, протиснувся крізь вирвані з одвірка, потріскані двері. Коли йшов, під ногами тріщали гільзи і з звучною луною котилися по мармуровій підлозі. Вони відбивалися від постріляних стін і затримувалися на тимчасових барикадах зі скинутих в кучі меблів, на яких лежали закривавлені тіла оборонців.
В кухні по підлозі лилася вода, батарея опалення біля зливу, розбита вибухом гранати, жахливо сичала і пищала. На столі все ще стояла таріль з тостами і тріснута склянка, з якої жовтою стружкою виливався помаранчевий сік, стікаючий краплями зі стільниці просто на тіло жінки в халаті, що лежало поряд.
- Сюди, - позвав його хтось з кімнати, що межувала з кухнею.
Артур Вікторович присів біля обіпертого на розпороту канапу Єнісеєвича. Той був блідий, мов сама смерть, кровоточив з численних вогнепальних ран, але ще жив… Кілька хлопців з карабінами крутилося по житловій частині, витягуючи шухляди, викидаючи з шаф одяг і перетрясаючи полиці.
- Скоріше, бо довго він же не протягне. – Бізнесмен витягнув долоню, підганяючи жестом і втискаючи в пальці пораненого свою авторучку. Юрист тремтячою рукою подав йому нотаріальний акт, Москаль підсунув його вмираючому під ніс. – Ну все, Михайле Касьяновичу, підписуйте.
Єнісеєвич, відмовляючись, покрутив головою, хотів щось сказати, але замість слів у нього на вустах сформувалася кривава бульбашка. Юрист простогнав, прикрив рота долонею і обіперся об канапу.
-