Бо Артур Вікторович містився для них в одному слові.

Батюшка.

- Іди-но сюди, Дашо. – Він обійняв струнку талію молоденької росіяночки, зараз укриту під каракулевим хутром. Москаль почув, як та вся затремтіла, але знав, що то не від морозу. – Пішли і ми святкувати, ніч ще довга.

Дашка захихотіла, затріпотіла ненатурально довгими віями. Цього вечора вона вже втягнула велику дозу, тому, мабуть, не до кінця розуміла, що діється.

- Автомобіль, Серьожа, повинен бути готовий на чверть на дванадцяту.

Москаль видав ще одне розпорядження, після чого рушив по сходах до дому.

Через облицьовані чорним деревом двері він увійшов вхідного холу площиною в декілька десятків квадратних метрів. Привезені з Греції та Італії античні статуї дивилися пустими зіницями, як він проходить крізь наступні кімнати та анфілади.

- Приготуйся, Дашо. Ти знаєш, що повинно бути, і як. – Він підштовхнув дівчину вперед, сам повернув до кабінету. – І чекай мене.

- Так точно, Артуре Вікторовичу!

Накачані силіконом вуста склалися в курячу гузку, посилаючи господареві сочистий поцілунок. Потрібно було б за це її відразу ж відшмагати, але зараз у нього були більш важливі справи.

Вони не бажають цього підписати. Ти добре знаєш, що спеціально затягують перемовини, і одночасно зустрічаються з Нафтпромросом.

- Підпишуть, - буркнув Москаль про себе. - Ми не дамо їм вибору.

Люди завжди мають вибір, Артуре Вікторовичу.

- Людям лише видається, ніби вони мають вибір. Написане слово триває вічно, а решта вже несуттєва. Дай мені людину, а параграф на нього ми вже знайдемо…

Навіть і тоді вони можуть вести себе нелогічно.