Красивими можуть бути зимові ночі над Москвою.

Звичайно, не всі вони красиві, але ж можуть бути такими. А це як раз була одна з тих ночей: сніг скрипів під ногами, іскрився тисячами діамантових окрушин в світлі місяця, спадав з прикритих товстими шапками дерев і сипався дрібним пухом з дахів.

Вітру зовсім не було, тому повітря стояло нерухомо, хмарки пари, що добувалася з вуст зібраних на подвір'ї, оточували їхні голови своєрідними ореолами, через що все виглядало так, якби перед будинком зібралася юрба святих. Святі з передпліччями у шрамах та татуюваннях, з двадцятичотирьохкаратними посмішками і холодними очима, чоловіки, благословенні плечима наче дубові віти і повнісінькою відсутністю будь-якої моралі.

Його бійці. Його приватні гончі пси.

- Ну що, дорогі мої панове. – Артур Вікторович проходжувався поміж ними, цокаючись по черзі келишком, наповненим спиртом з шампанським. – За цей новий, двохтисячний рік! За це нове тисячоліття[66], хай нам ще більше в ньому щастить!

- Ваше здоров'я, Артуре Вікторовичу! - Сергій став перед шефом, приклавши в салюті долоню до шапки. – Щоб нам в усьому везло!

- Гроші в нас є, то все інше знайдеться, Серьожа! Артур Вікторович покліпав свого особистого охоронця по плечу. - Ну все, хто залишається на службі, той залишається; хто їде, той їде! З Новим Роком, хлопці, побавтеся добре!

Всі одним махом допили шампанське, приснув кришталь келишків, який розбивався на гранітних кубиках подвір'я; рикнули п'ятилітрові двигуни потужних позашляховиків, хлопнули двері.

Москаль з деяким розчуленням дивився на те, як його армія від'їжджає на заслужений за цей рік відпочинок, на всій швидкості і на довгих світлах летячи до найкращих нічних клубів Москви. Просто в обійми шикарних повій, до опарів марихи та хмар коки. Головою вперед в море горілки і ліс міліцейських інтервенцій.

Він знав, що частину людей йому доведеться завтра витягувати: побитих, отруєних не дуже чистими наркотиками, похмільних – з міських лікарень чи арештів, а це буде вимагати чергових розмов зі слідчими та скандалів з прокурорами.

Він знав все це, але ж і вони знали.

В них була пригнічуюча все і вся певність, що Москаль не залишає своїх, що про кожного з них спам'ятає, що сам, особисто, приїде забрати з камери слідчого ізолятора, похлопає по плечу, кине зміну вбрання. А потім відвезе просто на полігон, де протягом дванадцяти годин вони будуть бігати, підтягуватися, стрибати, вмирати живцем і блювати собі на руки, аж ввечері, ледь живих їх затягнуть до гарячої бані, де їх будуть чекати горілка і жінки.