- Чи маємо ми через це розуміти, що ви поділяєте наші сумніви щодо пропонованих… еее… вами самими записів?

Підпиши! Підпиши, дурень!

- Я поділяю вашу турботу про сім'ю, - невиразно, начебто вуста не бажали йог слухатися, відповів Артур.

Підпиши!

- Тільки яким чином це перекладається на наші перемовини?

Підпиши!...

Артур не відповів. Замість цього він піднявся з-за столу. Застібнув ґудзик піджака. Кивнув Забраницькому і на негнучких ногах рушив до виходу.

☭

Ідіот! Дурень! Жалюгідний боягуз! І чого це ти наробив! Ми вже мали їх в жмені, а ти…

- Я зробив те, що належало зробити, - буркнув Артур, дивлячись на світла будинків та комплексів Москви, що пролітали за вікном автомобіля.

Сергій, який сидів за кермом, занепокоєно зиркнув в дзеркальце. Броньоване скло в значній мірі глушила звук, але він мусив помітити рух, коли його шеф вдарив кулаком в шкіряну оббивку.

- Я зробив те, що було правильно. І справедливо, - повторив Артур, вже спокійніше. – Не можна ось так просто забрати у людини всього. У людини, яка, поза тим, має родину, дітей… У якої є заради кого жити!

Сентименти. Слабість мілкої людинки. Ти дозволив, щоб то перешкодило тобі у виконанні плану!