Біля самої води наштовхнувся на невеличкий кущ. Заховався за ним, намагаючись розгледіти щось крізь листя. Сріблясте мерехтіння на тому боці раптом згасло. Він відчув, як його пронизало неймовірне збудження… адже ось-ось…
— Давай! — прошепотів він, роззираючись довкола. — Де ти?.. Тату, виходь…
Але ніхто не вийшов. Гаррі підвів голову і глянув на коло, що його утворили дементори. Один з них закинув каптура. Пора з’явитися рятівникові… але цього разу нікого не було…
І тут йому сяйнуло… він усе збагнув. Він бачив не батька… він бачив самого себе…
Гаррі вискочив з-за куща і дістав чарівну паличку.
— ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ! — заволав він.
І з кінця його палички вилетіла не якась безформна хмарка, а сліпуча, яскрава, срібна тварина. Він примружився, щоб краще її роздивитися. Вона скидалася на коня. Той кінь нечутно віддалявся темною поверхнею озера. Потім нахилив голову і кинувся на дементорів… Він кружляв довкола чорних тіней — дементори падали на спину, розбігалися, тікали в пітьму… і, нарешті, вони зникли.
Патронус повернувся і помчав по нерухомій поверхні озера просто до Гаррі. То був не кінь. І не одноріг. То був олень. Він сяяв яскраво, мов місяць на небі… і наближався…
Зупинився на березі. Його копита не залишали слідів на м’якій землі. Він дивився на Гаррі великими сріблястими очима. Тоді повільно нахилив у поклоні голову, яку увінчували роги. І Гаррі здогадався…
—
Та тільки-но простяг до нього свої тремтячі руки, як створіння щезло.
Гаррі так і стояв з простягнутою рукою. Раптом його серце затріпотіло — за спиною почувся тупіт копит. Озирнувся й побачив Герміону, що бігла до нього, тягнучи за собою Бакбика.
—
— Я щойно врятував усім нам життя… — сказав Гаррі. — Зайди за кущ… я все поясню.
Почувши, що тут відбулося, Герміона знову завмерла в німому подиві.
— А тебе хтось бачив?
— Хіба ти не чула? Я бачив сам себе, але думав, що це тато! Усе гаразд!
— Гаррі, я не можу повірити: невже ти вичаклував патронуса, який відігнав усіх дементорів! Це ж неймовірно складні чари…