— Ну ось, — сказала тихенько Герміона. — Ми всі вже там… Тепер залишається чекати, коли почнемо виходити назад…

Вона міцно прив’язала Бакбика до найближчого дерева, а тоді сіла на землю, обхопивши руками коліна.

— Гаррі, я не розумію одного… чому дементори не схопили Сіріуса? Я пам’ятаю, як вони наближалися, а тоді я, здається, зомліла… їх було так багато…

Гаррі теж сів. Він розповів те, що бачив: тільки-но один із дементорів уже наблизив до нього свій рот, щось велике й сріблясте примчало від озера, і дементори відступили.

Герміона аж завмерла від здивування.

— А що ж то було?

— Відігнати дементорів могло лише одне, — промовив Гаррі. — Справжній патронус. Могутній.

— Але хто ж його викликав?

Гаррі нічого не відповів. Він згадував того, кого побачив на тому березі озера. У нього була думка, хто б це міг бути… але ж ні, це просто неможливо…

— А ти там нікого не побачив? — нетерпляче поцікавилася Герміона. — Може, хтось із учителів?

— Ні, — заперечив Гаррі. — То був не вчитель.

— Але ж відігнати тих усіх дементорів міг лише дуже могутній чаклун… Якщо патронус так яскраво сяяв, може, він освітив і його? Ти не бачив?..

— Бачив… — повільно проказав Гаррі. — Але… може, мені лише здалося… я сприймав усе, мов крізь сон… Відразу після того я знепритомнів…

— Але хто ж то був, на твою думку?

— Я думаю… — Гаррі ковтнув слину, знаючи, як дивно це прозвучить. — Я думаю… що то був мій батько.

Гаррі зиркнув на Герміону. Вона роззявила рота й дивилася на нього стурбовано і співчутливо.

— Гаррі… твій тато… помер, — ледь чутно мовила вона.

— Я знаю, — швидко озвався Гаррі.