— Добі, ні, не вмирай, не вмирай…

Ельфові очі знайшли його, губи затремтіли, силкуючись вимовити пару слів:

— Гаррі… Поттер…

І, легенько здригнувшись, ельф завмер, а його очі стали просто великими скляними кулями, посипаними світлом зірок, яких вони вже не бачили.

Розділ двадцять четвертий Майстер чарівних паличок

Розділ двадцять четвертий

Майстер чарівних паличок

Це було наче занурення в давній страшний сон — на мить здалося, що він стоїть навколішки поруч із загиблим Дамблдором біля підніжжя найвищої в Гоґвортсі вежі, хоч насправді він дивився на крихітне тільце, що скорчилося на траві, пронизане Белатрисиним срібним ножем. Гаррі машинально повторював: — Добі… Добі… — хоч і розумів, що ельф уже там, звідки не озиваються.

За якусь хвилю збагнув, що вони все ж потрапили куди треба, бо, поки він стояв навколішки над ельфом, його оточили Білл, Флер, Дін і Луна.

— Герміона? — спитав він стривожено. — Де вона?

— Рон заніс її в дім, — пояснив Білл. — З нею все буде добре.

Гаррі знову подивився на Добі. Простяг руку й висмикнув з ельфового тіла гострий кинджал, а тоді зняв куртку і накрив нею Добі, наче ковдрою.

Десь неподалік билося об скелі море. Гаррі вслухався в його шум, поки друзі розмовляли, обговорювали те, що його не цікавило, щось вирішували. Дін поніс у дім пораненого Ґрипхука, Флер побігла з ними. Білл радив, як краще поховати ельфа, а Гаррі на все погоджувався, навіть не дослухаючись. Він дивився на крихітне тіло, а його шрам сіпався й палав, і частиною мозку, неначе зазираючи з протилежного боку в довжелезну підзорну трубу, він бачив, як Волдеморт карає тих, хто залишився в Мелфоєвому маєтку. Його лють була страшна, проте горе, яке відчував Гаррі через смерть Добі, її ніби применшувала, й вона здавалася далеким бурхливим штормом, відлуння якого ледь долинало до Гаррі через безмежний, мовчазний океан.

— Треба поховати, як годиться, — це були перші слова, що їх Гаррі вимовив цілком свідомо. — Не чарами. Ви маєте лопату?

І невдовзі по цьому він узявся до роботи — сам копав могилку там, де показав Білл, наприкінці саду між кущами. Він копав люто, забуваючись у фізичній праці, упиваючись її немагічністю, бо кожна краплинка поту і кожен мозоль були мовби дарами для ельфа, що врятував їм усім життя.

Шрам палав, та він владарював над цим болем; відчував його, але відсторонено. Нарешті він зумів його опанувати, навчився блокувати від Волдеморта свою свідомість, тобто зробив саме те, чого й хотів Дамблдор, посилаючи його навчитися цього від Снейпа. Як Волдеморт не міг оволодіти свідомістю Гаррі тоді, коли він помирав з туги за Сіріусом, так не могли Волдемортові думки проникнути в голову Гаррі й тепер, коли він оплакував Добі. Горе немовби блокувало доступ Волдеморту… хоч Дамблдор, звісно, сказав би, що то любов…