Гаррі глибше й глибше вгризався в тверду холодну землю, залишаючи в ній свою печаль із крапельками поту, тамуючи біль у шрамі. У цій темряві, де не чути було нічого, крім власного дихання та натиску морських хвиль, йому знову пригадалося все, що відбувалося в Мелфоїв, усе, що він там почув, і до нього в цій темряві прийшло прозріння…

Рівний ритм рухів завдавав такт думкам. Реліквії… горокракси… реліквії… горокракси… проте його вже не палила та дивна нав’язлива жага. Втрата й страх її погасили, і відчуття було таке, ніби його ляпасом розбудили зі сну.

Глибша й глибша ставала могила, а Гаррі знав, де сьогодні був Волдеморт, кого він убив у найвищій камері Нурменґарду і чому…

А ще він згадав Червохвоста, котрий помер через один крихітний неусвідомлений імпульс милосердя… Дамблдор це передбачав… а скільки ще він усього знав?

Гаррі втратив лік часу. Збагнув тільки, що темрява вже не така густа, коли до нього підійшли Рон з Діном.

— Як Герміона?

— Краще, — сказав Рон. — Флер її лікує.

Гаррі мав напоготові відповідь, якби вони запитали, чому він не захотів зробити рівненьку могилу чарівною паличкою, проте нічого пояснювати не довелося. Хлопці мовчки зіскочили в яму з лопатами і стали копати всі разом, доки яма стала достатньо глибокою.

Гаррі турботливо загорнув ельфа у свою куртку. Рон сів на край могили, скинув черевики й шкарпетки і поклав коло босих ельфових ніг. Дін вичаклував вовняну шапочку і Гаррі обережно надів її Добі на голову, заховавши його кажанячі вуха.

— Треба закрити йому очі.

Гаррі й не чув, як у темряві підійшли всі інші друзі. Білл був у дорожньому плащі, Флер — у великому білому фартусі, з кишені якого стирчала пляшечка косторосту. Бліда Герміона, закутана в позичений халат, ледве трималася на ногах. Коли вона підійшла, Рон її пригорнув. Луна, в накинутій наопашки шубі Флер, нахилилася й делікатно торкнулася пальцями ельфових повік, прикриваючи ними його скляний погляд.

— Отак, — тихо сказала вона. — Тепер він може спати.

Гаррі поклав ельфа в могилу, розташував його крихітні руки-ноги так, наче той відпочиває, а тоді виліз нагору і востаннє подивився на маленьке тільце. Він ледве стримав ридання, пригадавши похорон Дамблдора, численні ряди золотих стільців, міністра магії в першому ряду, перелік Дамблдорових досягнень, велич білої мармурової гробниці. Він відчував, що Добі заслуговує не менш урочистого похорону, однак ельф лежав поміж кущів у грубо викопаній ямі.

— Мабуть, треба щось сказати, — порушила тишу Луна. — Я перша, можна?

Усі глянули на неї, а вона звернулася до мертвого ельфа на дні могили.