Гаррі стояв непорушно, втупивши очі туди, де на обрії сходив яскраво-золотий краєчок сліпучого сонця. Тоді глянув на свої чисті руки, здивувався, що тримає в них ганчірку, поклав її і пішов у передпокій. І тут його шрам сердито запульсував, а у свідомості майнули, наче віддзеркалення пролітаючої над водою бабки, контури дуже добре йому знайомої будівлі.
Білл і Флер стояли біля сходів.
— Я мушу поговорити з Ґрипхуком і Олівандером, — сказав Гаррі.
— Ні, — запротестувала Флер. — Тгеба затшекати, ’Аггі. Вони дюше хвогі і втомлені…
— Вибач, — сказав він без натиску, — але це не може чекати. Мушу поговорити з ними негайно. Наодинці… і з кожним окремо. Це невідкладно.
— Гаррі, що це, в біса, означає? — здивувався Білл. — Ти з’являєшся з мертвим ельфом-домовиком і напівпритомним ґобліном, у Герміони вигляд, наче її катували, а Рон відмовляється бодай щось мені пояснити…
— Ми не можемо тобі сказати, що робимо, — категорично заявив Гаррі. — Білл, ти член Ордену і знаєш, що Дамблдор довірив нам виконати певну місію. Ми не маємо права про це розповідати.
Флер нетерпляче пирхнула, але Білл на неї не глянув. Він не зводив очей з Гаррі. Його пошрамоване лице не виражало жодних емоцій. Нарешті Білл промовив:
— Гаразд. З ким ти хочеш поговорити спочатку?
Гаррі завагався. Він знав, як багато залежало від його рішення. Часу майже не лишалося. Треба було робити вибір: горокракси чи реліквії?
— З Ґрипхуком, — сказав Гаррі. — Спочатку поговорю з Ґрипхуком.
Серце калатало в грудях, наче він бігцем щойно подолав неймовірну перешкоду.
— Тоді нагору, — сказав Білл і пішов перший.
Гаррі вже піднявся на кілька сходинок, проте зупинився й озирнувся.
— Ви теж мені потрібні! — крикнув Ронові й Герміоні, що ховалися в затінку коло дверей вітальні.
Вони вийшли на світло, і дивне полегшення проступило на їхніх обличчях.
— Як ти там? — запитав Гаррі Герміону. — Ти така молодчина… вигадала цілу історію, коли вона тебе катувала…
Герміона слабко всміхнулась, а Рон стис їй руку.
— Що робимо далі, Гаррі? — спитав він.
— Побачите. Ходімо.